Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Червоні і білі квіти на килимі спліталися перед очима Канре. Вона пригадала гру з дитинства, коли з сестрами викладала на першому снігу кленові листочки, а Кара казала: ступиш на біле — і пощастить, ступиш на червоне — і буде кров. Цікаво, чи не вигадала сестра цю гру в смарагдовій залі…

Обидва Альвіанні сиділи спиною до неї й розмовляли.

— Підійди, служко, — наказав Гіллан, котрий першим помітив її.

Біла квітка, квітка червона…

Канре задріботіла по візерунках, і барви змішалися перед очима.

— Підведи очі на мене, ну ж бо.

Канре послухала маестра, але перед цим погляд ще встиг вихопити клаптик килима, на котрому вона стояла: квітка червона.

Маестру Юріт застала зненацька реакція дорогого племінника, котрий мав би лежати в ліжку, пити бульйон і набиратися сил для подолання невчасної, літньої застуди. Він же підхопився зі своєї постелі допіру так різко й швидко, ніби його пекло покривало.

— Ви дарма залишили помічницю з гостями, — мовив Жаррак, зав’язуючи під шиєю шворки сорочки.

Говорив він наче спокійно, але Юріт помітила, що племінника тіпає — гарячка не відступала.

— Жакку, ти поясниш мені до пуття, що в тебе вселилося? — здивувалася пані, бо хворий уже взував туфлі з твердим наміром кудись іти, написаним на його високому наморщеному чолі.

— Це справи чаротворців. Прошу мені вибачити.

Він тріпнув розпатланим волоссям і, вихопивши з-під подушки артефакт, пішов до дверей. Рішучий, аж страх.

Пані Альвіанні поклала руку на груди, де під корсажем ховався її артефакт.

— Ох, скільки пристрасті! Дорогий, нагадати тобі, що я теж чаротвориця?

Її завжди дратувала в чоловіках оця зверхність: справа чаротворців, хах! Наче тільки вони й благословенні гілкою. Замолоду маестра потай заздрила Генріені Рейзенштейн, котра оповідала про Альтесштадт, про те, що там цінують перш за все сильний дар…

Племінник, надто явно схожий на свою золотокосу матусю, розгублено озирнувся — видно, думками вже рвонув кудись.

— Так. Чудово. Так… Ви володієте чаром. Тоді засвідчіть мені, що Гіллан — зірваний.

Не встигла маестра висловити невіру та здивування, як унизу пролунав дзенькіт скла.

Канре стояла на колінах і дрижала з ніг до голови. Холодне нічне повітря вривалось у побиті вікна. Скло сипалось і тріщало, ніби сніг у мороз.

Дівчина притискала до грудей сукню, розірвану на спині, і молила святих про те, аби це скінчилося. Як завгодно. Тільки щоб скінчилося.

Скалки з розбитих шибок черкнули і її спину — не бачила, але вловлювала, як доріжки крові стікають, запікаючись по шкірі.

«Що ти наробила що ти наробила що ти наробила», — стукотіли в голові голоси.

Усе сталося різко, як удар батога, котрий опускався на спину за особливі провини.

Канре послухалася Гіллана: підвела очі. Покірно, спокійно. Маестр звівся на ноги — вищий за неї на пів голови. І, замість розв’язати шворки чи наказати зробити це їй самій, рвонув сукню на спині. Заскрипіла тканина, затріщали нитки. Сукня була тонкою й піддалася легко. Нижня сорочка теж.

— У нас сьогодні є робота ще. Не дурій, Гілле, — втрутився Гвеннан, подивований, мабуть, різкістю брата.

— Не говори, як малий Прест, — огризнувся той.

— Цей «малий Прест» уже помітив, що ти недобре почуваєшся.

— Я прекрасно почуваюся. Давно не мав стільки сили. — Гілланова рука впала з оголеного плеча Канре, й чаротворець озирнувся на брата. — Чи тепер і ти будеш мені казати, що робити? Бо вмієш замішувати отрути, а я, бачте, лише чаром керую?

— Припини, Гілле. Ми виберемося звідси, і в Орле тобі допоможуть.

Гіллан розпустив вузол на шийній хустині і кинув її собі під ноги.

— Я не зірваний.

— Звичайно, — погодився Гвеннан.

— Я не зірваний, кажу тобі.

Канре заклякла без руху, молячи, аби пані швидше повернулася.

Гіллан підійшов до столу і схопив один з бокалів.

— Я не зірваний, — пробурмотів він, припадаючи до вина, але за мить пирхнув і закашлявся: — Що ти туди підмішав?

— Нічого, що зашкодило б. Не дурій, Гілле.

Та тоді він дійсно здурів.

Схопив зі столу артефакт — короткий кинджал з літерою «М», викладеною на руків’ї темними камінцями. Крутонув його, шепнув — і все вибухнуло. Вази, тарілки й горнятка на таці, тоді шибки — одна за одною.

Канре інстинктивно притиснула сукню до грудей і впала на коліна — в ту єдину позу, котра несла їй пробачення і рятунок.

Та все продовжувало вибухати, тріщати й ламатися. Двигтіла люстра. Деренчали клавіші.

У сплетінні звуків не почула, коли відчинилися двері. Уловила подув вітру. Тоді запала тиша. По склу хрускотіли знайомі кроки. Канре засоромилась свого клякання, оголеної спини та страху.

Жарраків ціпок клацнув, відкриваючись у повен розмір. І це клацання заспокоїло її бодай на ту краплю, на яку могло. А часом краплі достатньо, щоб переважити паніку.

Чаротворець ривком підняв Канре на ноги і підштовхнув її до дверей. Гвеннан усе ще сидів у кріслі. Його лице зблідло, але тримало на собі маску спокою. Гіллан осміхнувся:

— Маестре Престе! Чи вам уже покращало?

— Маестре Альвіанні, я попередив вас сьогодні вранці, — голос Жаррака різав, як і скалки скла, розсипані довкола. — Перше: не торкатися мешканців цього дому з наміром завдати шкоди.

— Ішлося, бачте, не про шкоду, а про задоволення, — втрутився Гвеннан.

— Дякую. Я побачив достатньо. Друге: я офіційно засвідчую, що ви на межі зриву і це небезпечно для всіх у цьому домі та поза ним. Оскільки ви відмовилися зректись артефакта, мушу діяти. Як велить мені закон Франу, я викликаю вас.