Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

З іншого боку, ціла низка фільмів із Кінґового переліку має всесвітнє визнання і є практично в усіх подібних рейтингах: це «Психо» (1960 р.) і «Птахи» (1963 р.) Альфреда Гічкока, «Божевілля-13» (1963 р.) Френсіса Форда Копполи, «Будинок із привидами» («The Haunting», 1963 р.) Роберта Вайза за згаданим вище романом Ширлі Джексон, «Ніч живих мерців» (1968 р.) Джорджа Ромеро, «Омен» (1976 р.) Річарда Доннера, «Гелловін» (1978 р.) Джона Карпентера і «Чужий» (1979 р.) Рідлі Скотта.

Спроба переглянути інші 12 стрічок, які жахали / захоплювали малого Стівена та навіть видавалися прийнятними йому вже дорослим у 1970—80 рр., може обернутися розчаруванням… Я вже згадував, що Кінґ старі горори вважає кумедними, але ми зараз здебільшого з них навіть не сміятимемося — радше вони видадуться просто нудними чи навіть тупими. Хто не вірить, гляньте перший фільм зі списку — «Дочекайся темряви» (1967 р.) з Одрі Гепберн. Ну, мало би бути моторошно, але не є. Можливо, найбільша проблема в музиці: замість налаштовувати на відповідний лад, вона дратує.

Ось інші фільми з переліку Кінґа (якщо хтось усе-таки ризикне): «Ніч мисливця» (1955 р.), «Погана кров» («The Bad Seed», 1956 р.), «Я хороню живого» (1958 р.), «Морок» («Macabre», 1958 р.), «Що сталося з Бебі Джейн?» (1962 р.), «Людина з рентгенівськими очима» («X: the Man with the X-Ray Eyes», 1963 р.), «Звільнення» («Deliverance», 1972 p.), «Нічна зміна» (1973 р.) з Елізабет Тейлор, «У пошуках містера Ґудбара» (1977 р.), «Опівнічний експрес» (1978 р.) та «Кома» (1978 р.). Попри все, ці кінокартини вплинули на Стівена Кінґа, а також дають більш ніж добре уявлення, чим Голлівуд лякав американців 50 років тому. З окремими фільмами пов’язані цікаві маркетологічні ходи. Наприклад, глядачам «Мороку» пообіцяли специфічну страховку: хто помре під час фільму від страху, принесе своїй сім’ї тисячу доларів. Ніхто не помер, але касові збори зросли серйозно.

Дивно, але Кінґ не долучає до списку ще кілька стрічок того часу, які нині вважають важливими для історії кіно жахів. Це «Екзор-цист» (1973 р.) Вільяма Фрідкіна та «Плетена людина» (1973 р.) Робі-на Гарді — про них згадано, але поза переліком; «А тепер не дивися» (також 1973 р.) Ніколаса Роґа та «Голова-гумка» («Erserhead», 1977 р.) Девіда Лінча. Лінч, до речі, також дуже успішно концептуалізує го-рор — перетворює жанр на інтелектуальне кіно. Далі в нього все класика: від «Синього оксамиту» (1986 р.) до «Малголленд Драйв» (2001 р.) і, звичайно ж, серіалу «Твін Пікс» (1990—91, 2017 рр.).

Багато фільмів, про які говорить Кінґ, пізніше перезняли з тими самими назвами, і римейки цілком можна дивитися: налякають ще й як. Те саме стосується екранізацій самого короля жахів: «Керрі» 1976 р., безперечно, замашна, але 2013-го вона нищить школу значно видовищніше. Хоч Кінґ екранізований заледь не весь, до класики фільмів жахів зараховують, крім першої «Керрі» Браяна Де Пальми, також «Сяйво» Стенлі Кубрика та «Мізері» Роба Райнера.

У пізніших інтерв’ю Стівен Кінґ доповнюватиме свій список горорів, називаючи 22 або й 58 улюблених стрічок. Знову ж, перераховувати всі не буду, але ось кілька, що мають статус визнаних і серед інших знавців жанру: «Техаська різанина бензопилою» (1974 р.), «Щелепи» (1975 р.) Стівена Спілберґа, «Суспірія» (1977 р.), «Світанок мерців» (1978 р.) того-таки Ромеро, «Виводок» (1979 р.) Девіда Кроненберґа. А також «Зловісні мерці» (1981 р.), «Відьма з Блер: курсова з того світу» («The Blair Witch Project», 1999 р.), «Глибоке синє море» (1999 р.), «Пункт призначення» (2000 р.), «Спуск» (2005 р.), «Лабіринт фавна» (2006 р.) і «Багряний пік» (2015 р.) — два останні режисував Ґільєрмо дель Торо. Бачимо, що смак у Кінґа всеїдний: тут і грубуваті слешери з потоками кров’яки, і концептуальні фільми з філософським змістом. Окремо він цінує Інґмара Берґмана, особливо наголошуючи, певна річ, «Сьому печать» (1957 р.).

Для вивершення більш-менш повної картини горору в кіно варто би ще додати кілька назв, які Кінґ випускає з уваги, але критики цінують як класику жанру: це «Пятниця, 13-те» (1980 р.), «Щось» («The Thing», 1982 р.) уже згадуваного Карпентера, «Кошмар на вулиці В’язів» (1984 р., перший фільм з усієї «дев’ятилогії»), «Муха» (1986 р.) Кроненберґа, «Мовчання ягнят» (1991 р.), «Дзвінок» (1998 р.) Гідео Накати, «Шосте відчуття» (1999 р.), «Пила» (2004 р.) та «Притулок» (2007 р.). Думаю, з часом до списку додадуть найновіші поки що екранізації «Кладовища домашніх тварин» та «Воно».

Кілька десятків першорядних фільмів жахів за неповних 100 років — доволі серйозний ресурс для жанру. Кінґ ніде не радить дивитися горори, аби надихнутися на письмо, — просто сам він любить це діло як розвагу. Проте фільми були вкрай важливим компонентом його зацікавлення жанром, поруч із радіопостановками та книгами у м’яких палітурках. Телебачення з’явилось у Стівовому житті значно пізніше, тому сентиментів до нього в письменника майже немає.

З іншого боку, саме в розмові про телепостановки проявляється двоїстість ставлення Кінґа до модерних медіа узагалі. Стівен називає ТБ «сурогатною їжею» та «скляною соскою», здатною хіба присадити глядача на постійне «смоктання реклами». Автор говорить про злочинні гіпнотичний та анестезійний вплив зомбоящика, кпить, що той лише нескінченно демонструє «картинки з життя верхньо-верх-ньо-верхньо-середнього класу», і нарешті прирівнює творчі зусилля телевізійників до «розвантаження ящиків із кока-колою». А проте Кінґ також свідомий сили телебачення та гіпертрофованої масовості його аудиторії. Тому, хоча це «чарівне вікно» повсякчас демонструє «обурливо вульгарний світ», воно має і цілком схвальну, з погляду письменника, можливість «залякати глядача до спазмів» і робить це в масштабах, неприступних жодному іншому медіа. Врешті, най-сильніший сюжет — це той, що спромігся подолати цілком видиму «дистанцію успіху»: із книжки став фільмом, а після фільму розвинувся в міф. Кінґ напряму не каже, але ми розуміємо, що роль телебачення в цьому останньому перетворенні кардинальна. Замість міфу ми цілком можемо написати «серіал».

У «Танці смерті» згадано декілька серіалів, які були свого часу популярними, проте назагал справи тут не кращі, ніж із кінофільмами. «Сутінкова зона» (1959 р.), яку колись бачив Кінґ, — безнадійна що в 60-х, що у 80-х, коли її вперше надумали відновити. Щоправда, сучасний серіал CBS, який транслюють з 2017-го, — зовсім інша справа (телебачення також порозумнішало, я ще не казав?). Так само краще не мучити себе переглядом давніх «Байок зі склепу» (1989—96 рр.) і навіть «Альфред Гічкок представляє» (1955—65 рр.), які зараз хіба спантеличують і бісять. Сюжети там доволі прості, актори грають штучно, але найбільш убивчий фактор — знову музика. Дивитися