Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

У цього автора більше фентезі, ніж горору: найвідомішим зараз, завдяки екранізації, став роман «Американські боги» (2001 р.), що, як і «Темна Вежа», є спробою створити нову міфологію, цілком по-американськи синтезовану з уламків давніших легенд. Подібний мікс бачимо й у найпопулярнішому коміксі Ґеймана «Пісочний чоловік», який, власне, і зробив автора культовим. Найбільш горорни-ми є його оповідання, зокрема зі збірки «Дим і дзеркала» (1998 р.), а також підліткові романи «Кораліна» (2002 р.) і сповнена алюзій на Волпола та Джексон «Книга кладовища» (2008 р.). Разом з уже згаданою Елен Детлов Ґейман уклав антологію «Монстри Лавкрафта», а з Клайвом Баркером та Рамсі Кемпбеллом видав збірку «Розпанахані: оповідання красивих жахіть».

Завершимо ми безпосереднім спадкоємцем престолу — Джо Гіллом. Можливо, це саме той пішак, що є переможним і наближається до останньої лінії шахової дошки. Про його молодшого брата Оуена Кінґа говорити в нашому контексті не випадає, тому що той пише переважно гумористичні оповідання чи створює кумедні комікси на кшталт «Вступ до інопланетного вторгнення», де прибульці потрапляють у кампус коледжу. З іншого боку, «Сплячі красуні» — ідея Оуена, яку він намагався подарувати батькові повністю, проте той погодився писати лише у співавторстві. Як завжди робить Кінґ у подібних випадках, хтось писав епізод, а інший його правив і дописував, а потім навпаки. Як на мене, швів не видно, тому, можливо, в Оуена також є власний жахливий потенціал на майбутнє.

Ну, там, як знаємо, майже вся сім’я — літератори, і мама теж не пасе задніх. Табіта Кінґ написала вісім романів, серед яких кілька відзначених пресою трилерів, дві книжки нонфікшну, а також низку оповідань і поезій. У дітей із такими батьками рано чи пізно докотилося би до писання. Однак Джозеф Кінґ — викапаний Стів у молодості — вирішив досягнути успіху без допомоги своєї королівської фамілії, тому взяв псевдо на честь американського поета та лівого активіста початку ХХ ст.

Джо Гілл уже здобув суверенний статус доброго письменника жахів. Щоправда, йому далеко до плідності найстаршого Кінґа, проте кількадесят оповідань, десяток книг коміксів і п’ять романів уже у нього в активі. Лякати вміє, а оповідь, напевне, навіть динамічніша, ніж у Стівена. З іншого боку, Джо досконало засвоїв і використовує кінґівський прийом моторошної ситуації, про що ми детальніше поговоримо в наступному розділі. Погодьтеся, цікавий зачин: старий рокер купує собі привида! Це в першому романі Джо Гілла «Коробка у формі серця» (2007 р.), а поки що найвдаліші його горори — збірка короткої прози «Привиди ХХ сторіччя» (2005 р.) та роман «Роги» (2010 р.). У співавторстві з батьком Джо написав кілька оповідань, найвідоміше з яких — «У високій траві» — торік екранізували.

39 авторів та авторок від Горація Волпола до Джо Гілла, звісно ж, не вичерпують історії горору, проте це доволі репрезентативний список і, що найголовніше, — свідчення достатньо довгої традиції літератури жахів, яка триває з часів романтизму. Здається, зайве говорити, що вона триватиме й далі.

Смерть на екрані: Кінґ про кіно та телебачення

Кількадесят сторінок «Danse Macabre» ілюструють ставлення Кінґа до модерних засобів трансляції горору. Від початку найбільші симпатії письменника належали радіо, адже це медіа працює з уявою не гірше за літературу: оскільки ми не бачимо, а лише чуємо, то простір для домислювання залишається достатній. Авторові жахливих сюжетів саме це й потрібно. Отже, ми цілком можемо влаштувати собі екскурсію у світ уяви малого Стіва, послухавши ті радіошоу, що захоплювали його в дитинстві. Більшість із них є на ютубі, до того ж у великій кількості: «Inner Sanctum» (150 епізодів), «I Love Mystery» (195), «Suspense» (910). Мені наймоторошнішим видається «Lights Out», в якому лише 87 передач. Якщо слухати на самоті й у напівтемній кімнаті, то ефект занурення цілком пристойний. Можна взагалі набрати в пошуку «old time radio show», і тоді вийдемо й на серіали інших жанрів, які також подобалися Стівену, — детективних, як «Untouchables» та «Gangbusters» чи комедійних, як «Our Gal Sal».

Через цю свою любов до радіо та його можливостей наганяти жах звуками, джерела яких ми не бачимо, Кінґ так уважно ставиться до аудіокниг — найновіші його романи з’являються одразу з озвученою версією. А майже всі збірники своєї короткої прози та кілька романів, серед яких «Доля Салему» й «Мішок з кістками», Стівен начитав особисто. «Про письменство» він також озвучив — знайдіть, це дуже цікаво, бо наче вживу слухаєш його лекцію.

Натомість до кіно та особливо телебачення ставлення Кінґа значно більш скептичне. Точніше, воно двояке, але первинно доволі упереджене. «Замість думок, які дають книги, — пише Кінґ, — фільми постачають людству великими порціями інтенсивні емоції». Здається, це різке протиставлення актуальне для часів Стівенової юності, бо за останніх років 30 кіно стрімко порозумнішало. Ми більше не можемо сказати вслід за письменником, що люди, які ходять у кінотеатр, «хочуть бачити дію, а не рухати звивинами». Хоча дію, звісно, хочуть бачити також.

Я не буду тут перераховувати всі фільми та телевізійні серіали, згадані в «Danse Macabre», — робитиму це лише вибірково. Утім, є сенс помедитувати трохи над списком із 20 стрічок, які наш автор визнає найстрашнішими. Кінґовий перелік охоплює лише фільми 1950—70-х рр., тож, щоби почати спочатку, я звів докупи кілька жанрових оглядів, у контексті яких можна проаналізувати список Кінґа.

Узагалі відлік жаху в кінематографі ведуть від короткометра-жок Жоржа Мельєса та фільмів німецького експресіонізму: «Кабінету доктора Каліґарі» (1920 р.) Роберта Віне та «Носферату» (1922 р.) Фрідріха Мурнау. Однак Стівену йдеться переважно про американські фільми його дитинства, тому навіть першу голлівудську горор-лас-тівку — «Привида опери» (1925 р.) Руперта Джуліана — Кінґ згадує лише побіжно. Так само не потрапляють до його 20 найстрашніших класичні «Кінґ-Конг» (1933 р.) Меріана Купера, «Наречена Франкенштейна» (1935 р.) Джеймса Вейла і навіть оригінальний «Дракула» (1958 р.) Теренса Фішера. «Потвор» («Freaks», 1932 р.), заборонених у деяких країнах подосі, Кінґ згадує, але критикує, адже Тод Броунінґ зняв там не акторів з умовним цирковим каліцтвом, як того, на думку Стівена,