Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

почали населяти містичними істотами — в Англії так із Шотландією, у Франції з Алжиром і Марокко, у Польщі та Росії з Україною. Хтозна, що робиться в тих диких колоніях… Незрозумілий, екзотичний і тому тривожний простір. Стережіться, бо як полізуть звідти упирі та відьми зі своєю помстою! З іншого боку, для письменника з підкорених територій реальність нестерпна — він схилятиметься до міфологізації, тікатиме у вигадку й шукатиме захисту в надприродних сил. Пам’ятаєте: фентезі — це мрія про владу. Кому ж мріяти, як не переможеним? Та й сам образ будинку з привидами — чим не метафора справедливої, хоч і відкладеної помсти?

У свій список найкращих горорів обраного періоду Кінґ включає лише одну збірку оповідань — «Дивне вино» Гарлана Еллісона (1978 р.), яку хвалить саме за різноплановість і варіативність. Еллі-сон — теж із ліги чемпіонів: загалом він написав близько 2000 оповідань.

Останнім за хронологією є Пітер Страуб зі своїм найкращим сольним романом «Історія з привидами» (1979 р.). Кінґ свого співавтора та друга, природно, подає першим. Однак це слушно й із погляду вибраної Стівеном траєкторії: у Страуба просто стара добра історія з привидами, із типовою мораллю та закономірною помстою.

Злам століть: пішаків багато, але король один

Якщо зазирнути на Amazon і набрати у відділі книжок «horror», одразу видасть понад 50 000 пропозицій від кількох тисяч авторів. Насправді це просто максимальний масштаб для окремого жанру; запит «fiction» — художня література взагалі — порадить понад 200 000 книг, а якщо введемо «Ukrainian literature», то отримаємо всього 10 000+ пропозицій. Проте я маю на увазі інше: авторів горору у світі — маса. Це в нас їх бракує (як і в багатьох інших жанрах), але світ на таке не страждає. Навіть якщо продивитися списки переможців чільних жанрових премій, про які я вже згадував, — Edgar, Locus, Bram Stocker Award, Shirley Jackson Award, — у нас усе одно набереться кількадесят відомих у світі імен. Але чи може хтось із них серйозно претендувати на те, щоби хоча б у перспективі дорівнятися до статусу Кінґа? Можливо. Утім, зараз рівних йому, певна річ, немає.

Усе-таки варто наголосити найбільш резонансних горор-мей-керів, які заявили про себе, власне, в останній третині ХХ ст., та й тепер почуваються непогано. Топ-10 не називатиму — хіба шість імен. Тоді у ХХ ст. тут буде всього 26 авторів — тобто двічі по 13, що пасуватиме нашій готичній стилізації.

Почнемо з авторки, яку (о жах! о єресь!) окремі читачі зважуються порівнювати зі Стівеном Кінґом, а деякі критики навіть наголошують її суттєві (ну ми ж розуміємо, що це брєд), у порівнянні з ним, переваги. Анна Райс, однак, може похвалитися власною численною аудиторією фанів, яку здобула, як і Стівен, одразу ж після появи першого роману. Про «Інтерв’ю з вампіром», безперечно, чули всі. Райс на шість років старша за Кінґа (тобто вони майже з одного покоління), і в літературу ці двоє теж входять майже синхронно: «Інтерв’ю…» з’являється 1976 р. Сила Анни не лише в тому, що вона своїм текстом подолала особисту, непереборну для багатьох травму — смерть шестирічної донечки, а й змогла рухатися далі. Перший роман розвинувся в масштабну сагу «Вампірські хроніки», в якій уже півтора десятка текстів. А найважливіше — Анна Райс, ця яскрава представниця південної готики з Нового Орлеана, запропонувала новий образ вампіра. Так, він спраглий крові, але водночас романтичний, елегантний, ніжний, сумний… Так, Стефані Маєр нічого особливо не придумувала — просто продовжила за інших обставин. І хоча Райс, можливо, дещо бракує стилістичної потужності, проте точно вистачає сюжетного драматизму — ми дійсно починаємо любити цих кровопивців XVIII ст. і співпереживати їм.

А ще в Анни Райс, серед іншого, є еротична тетралогія «Зачарована красуня» (1983—85 і 2015 рр.), зроблена на матеріалі середньовічної легенди, але з агресивними БДСМ-елементами (друга частина, наприклад, називається «Покарання красуні»). Так що Е. Л. Джеймс, як бачимо, теж нічого аж такого нового не винайшла.

Далі треба назвати ще ближчих однолітків Кінґа. Передусім американця Дена Сіммонса, який у нас відомий перекладеними романами з фентезійного циклу «Гіперіон», а також містичним трилером «Терор». Проте внесок Сіммонса в горор іще більш значний: у нього тут і тетралогія «Сезони жаху», й окремі оповідання та романи, з-поміж який найтитулованіший — «Пісня Калі» (1985 р.). Це про те, як небезпечно американцям їздити до Індії (українською поки не виданий, на жаль).

Наступним буде англієць Клайв Баркер, що форсовано здобув визнання уже дебютною серією оповідань «Книги крові». Насправді це шість томів, які з’явилися упродовж 1984—85 рр., і добрий десяток цих оповідань екранізовані (у т. ч. ним самим). Тоді ж Баркер друкує найвідоміші свої романи — «Проклята гра» та першу частину трилогії «Повсталий із пекла», продовження якої вийшло аж тепер (2015 і 2018 рр.). Кінґ назвав Баркера «майбутнім горору», хоча той уже до кінця 80-х почав писати більш спокійне фентезі. У нас переклали лише його моторошний підлітковий роман «Викрадач вічності».

На кілька років молодший за Кінґа ще один американець — Роберт Маккаммон, в якого є низка відзнак за жахи, хоча найбільш відомий він апокаліптичним романом «Лебедина пісня» (1987 р.). Цього разу людство вигибає після нормальної ядерної катастрофи. Дуже антирадянський роман, поміж іншим. Загроза нової всесвітньої війни залишалася тоді головним джерелом глобального страху (ну справді, вони ж не знали, що за чотири роки СРСР уже не існуватиме).

Вочевидь, тому у 80-ті горор в Америці переживає справжній бум. Принаймні так це бачить один із найвідоміших дослідників жанру Сунанд Джоші. Значний успіх має ще один культовий американський журнал — Omni, редакція якого одну за одною друкує 10 антологій горору. Крім того, з кінця 80-х майже 20 років поспіль з’являються серійні альманахи «Year’s Best Fantasy and Horror» і «The Best Horror of the Year» (цікаво, що майже всі ці видання укладає редакторка Omni Елен Детлов — у неї більше десятка міжнародних нагород, включно із Shirley Jackson Award, саме за антології). Далі на зміну страхові ядерної війни прийшли інші, тому горор залишається серед топових жанрів — зараз це вже ціла індустрія, що потребує дедалі новіших текстів і фільмів. Як каже моя колега по видавництву, тепер це тренд.

Настав час згадати Ніла Ґеймана. Бо як же без Ніла Ґеймана? Проти Кінґа він узагалі пацан, бо ж народився щойно 1960 р. Утім,