Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

Першим варто сказати про іншого великого вчителя Кінґа, силу впливу якого він неодноразово визнає, — це Рей Бредбері. Насправді без горору не обходиться жоден із бредберівських текстів, із «Кульбабовим вином» включно. Проте особливістю його манери є вкрай самобутнє поєднання жаху зі специфічним гумором або меланхолійною сентиментальністю. Батьки хочуть, аби діти росли розумними, батьки купують дітям великий інтерактивний екран, хижаки виходять з екрану і зжирають батьків, а дітки спокійно продовжують дивитися кіно. Мімімі загалом, але страшнувато. Лячно — оце ключове слово горору Бредбері. Утім, він вміє зробити й дуже-дуже страшно… як у «Темному карнавалі» та «Третій експедиції» (прочитайте її нарешті).

Бредбері має бути першим, бо його два скомбіновані з оповідань романи відкривають другу половину сторіччя. Могутність поєднання щемкого ліризму та холодного жаху в «Марсіанських хроніках» (1951 р.) та «Ілюстрованій людині» (1951 р.) годі перебільшити. Кінґ стверджує, що зразком для нього був роман Бредбері «Щось лихе насуває» (1962 р.), однак Воно почало насуватися значно раніше. Хлопчики, які вдивляються в темне урвище та бачать там жах, — це придумав Бредбері.

Рей насправді теж rex. Він король, як і Кінґ, лише його письмо має добрячий заряд сентиментальності, з якою Стівен поволі-поволі прощається. У «Кладовищі домашніх тварин» та «Воно» розчуленість іще є. У «Мізері» її вже немає. Тільки сокира, тільки гардкор. Утім, сентимент, навіть якщо такий трапляється, не применшує сили ні Кінґа, ні Бредбері.

Далі треба назвати Річарда Метісона, найбільш відомого романом «Я — легенда» (1954 р.) та трьома його екранізаціями. Так, жанр сучасної апокаліптики, коли людині доводиться виживати у світі, поруйнованому після вселенської катастрофи, зароджується саме в цій точці. Або відроджується, бо історії про занепад людства з’являлися й раніше. Першою тут знову була наша давня знайома Мері Шеллі: ще 1826 р. вона написала роман «Остання людина», де людство вимирає внаслідок (sic!) тотальної епідемії. В Едґара По та Герберта Веллса маємо схожі сюжети.

Але Метісон пише свій текст після значної перерви в темі, коли жах загального знищення знову повертається: 1952 р. США випробували першу у світі водневу бомбу, що перевищувала своєю потужністю будь-яку доти застосовувану людством зброю. (Не знаю, тішитися тим чи ні, але створили її угорець Едвард Теллер із Будапешта, поляк Станіслав Улям зі Львова й українець Георгій Гамов з Одеси. Улям, до речі, пізніше опублікував легендарну книгу записів львівського математичного гуртка зі Шкотської кав’ярні, який багато хто вважає осередком містиків). 1953 р. водневий заряд випробували в СРСР, а 1954-го перші чотири бомби передали військово-повітряним силам США — чим не привід уявляти Армагеддон?

Кінґ продовжить тему «Протистоянням» (1978 р., 1990 р.), частково романами «Зона покриття» (2006 р.), «Під куполом» (2009 р.) і «Сплячі красуні» (2017 р.), а також візьме участь у ключовій для апо-каліптичного жанру антології «Wastelands» (2015 р). Іншим вдалим утіленням варто вважати роман Кормака Маккарті «Шлях» (2006 р.), екранізований того ж року. Цей автор, до речі, як і Лавкрафт, із Прові-денсу, штат Род-Айленд, а звідти й до Кінґа недалеко (та що ж у них там таке коїться в тій Новій Англії?!).

Утім, пишучи про Метісона, Кінґ натомість довго й уперто розбирає роман «Неймовірно зменшена людина» (1956 р.), де якраз розмірковує про зв’язок фентезі, влади та сексуальності.

Далі йде Джек Фінні з романом «Викрадачі тіл» (1955 р.). Текст, можливо, трошки лячний, але якщо глянете екранізацію 1956го й навіть 1978-го, то вечір точно вдасться — нарегочетесь! Пишучи про кіно, Кінґ наголошує на ефекті стирання жаху на екрані: виною тут застарівання спецефектів, костюмів і декорацій у фільмах, чого не стається у прозі, де ми все це собі наново уявляємо. Натомість архаїчні інтер’єри у старих картинах однозначно викликають сміх. Кінґ розказує, як одного разу накурився перед таким жахастиком і мало не луснув.

Фінні все одно не промах, бо, знову ж, принаймні вплинув на Кінґа, проте йому далеко до двох наступних авторки та автора: 1959 р. Ширлі Джексон видала роман «Привид будинку на пагорбі», а 1967-го Айра Левін надрукував «Дитину Розмарі».

Так, це класична готика: привидо-відьмацькі твори, в яких є й типові «погані місця», і прямий сатанізм, камуфльований під ритуали пристойності та гостинності американського середнього класу. Роман Джексон критики вважають найкращою історією з привидами ХХ ст. Ширлі померла в 48 від інфаркту, не послухавши лікарів, які настирливо радили покинути курити, проте за життя вона встигла написати кілька сотень оповідань. Існує окрема премія Shirley Jackson Award, яку вручають з 2007 р. Кінґ здобував її двічі: 2009-го за оповідання «Мораль» та 2015-го за всю збірку «Ярмарок нічних жахіть».

Айра Левін найбільше відомий своїм пізнішим двічі екранізованим романом «Степфордські дружини» (1972 р.), який Кінґ також згадує, але коментує, що горорність тут притлумлює драйв до соціальної, зокрема феміністичної, критики та навіть сатири. Ясно, що сатира та горор — жанри малосумісні. Якщо ми щось висміюємо, то вже вряд чи боїмося. Утім, цього разу книжка більш моторошна, ніж екранізації. Тим часом «Дитина Розмарі» у своєму жанрі стала класичним текстом, а потім і культовим фільмом. Роман Поланскі зробив собі ім’я саме екранізацією цього роману.

Далі Кінґ пише про найкращі романи 70-х, і відкривають парад англійці — Джеймс Герберт та Рамсі Кемпбелл. У кожного з них майже по три десятки романів жаху, проте Стівен вирізняє дебютні, адже в 70-х ці британські хлопці, як і він, щойно починали писати. Гербертів «Туман» (1975 р.) і Кемпбеллова «Лялька, яка з’їла свою маму» (1976 р.) зроблені цілком у манері самого Кінґа: у першому — речовина, що доводить усіх до божевілля, а другий — специфічна вампірська сага. Тоді Кінґ якраз написав «Долю Салему», тож як йому могло не сподобатися?

Ще однією супержінкою в жанрі горору стала Анна Ріверс Сід-донс. Особливістю її роману «Сусідній дім» (1978 р.), на якому наголошує Кінґ, є цікава трансформація «поганого місця»: будинок більше не населений привидами, але він здатен матеріалізувати внутрішнє зло персонажів, що в нього потрапляють. Переміщення зла всередину героя Кінґ вважає характерною рисою всієї сучасної літератури жахів. Починаючи від «Мізері», багато його романів підтверджують цю тенденцію.

Сіддонс — типова представниця американської «південної готики», найбільш відомим метром якої все-таки є Вільям Фолкнер (іще один визнаний, попри своє тяжіння до жанрової літератури). Південна готика — усталений у літературознавстві термін. Щойно американська Північ перемогла Південь, той терен одразу