Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

архаїчніших міфах у буквально всесвітньому масштабі — від арабських казок до полінезійського фольклору (що з-поміж цього автентичне, а що він придумав сам, ми вже, напевне, довідатися не зможемо). Проте в лавкрафтіанському фантастичному світі ці історії є лише уламками потужної міфології Древніх — космічної раси, що колись навідалася на Землю. Сповідування давніх культів неминуче обертається насильством і людськими жертвоприношеннями, а попереду на всіх землян чекає тотальне винищення. Похмурість такої невтішної перспективи посилена ще й розумінням абсолютної випадковості людства в межах всесвіту — ми не пік якогось розумного плану й навіть не переможці природного добору. Ми лише епізод, і наш епізод для галактики триває одну мить. І це друге відкриття Лавкрафта: зимний дотик подібних міркувань ми ще потім відчуємо у фантастичних творах Хорхе Луїса Борхеса, Рея Бредбері, Артура Кларка та Станіслава Лема. Кінґ, у якого жах також часом прилітає з космосу, порівняно з Говардом Філіпсом, значний оптиміст: дружба, любов і співчуття (а також американська підприємливість) таки здатні побороти зло — навіть якщо йому кількадесят тисяч років і воно прибуло з іншого кінця Сонячної системи.

З-поміж інших горор-мейкерів, які стартували в 20-х і далі писали упродовж майже всього ХХ ст., Кінґ згадує авторів т. зв. «лав-крафтівського кола»: Френка Белкнепа Лонґа та Роберта Блоха. Кожен із них видав понад 10 романів та масу оповідань, а Блох прославився завдяки екранізації його «Психо» Альфредом Гічкоком. Обидва письменники товаришували з Лавкрафтом і з часом почали доповнювати його міфологію, творячи щось, що критики пізніше назвуть міфом Ктулгу (заголовковим було Лавкрафтове оповідання «Поклик Ктулгу» 1928 р.). Центром плекання американської літератури жахів з 20-х років став журнал Weird Tales («Стрьомні казки» — краще перекласти важко). Часопис з’явився 1923 р. і протривав до 1954-го, а з 1973 р. його з перервами видають подосі. Окрім уже згаданих авторів, туди писали Кларк Ештон Сміт, Е. Гофман Прайс, Дональд Вондрі, Менлі Вейд Веллман і Роберт І. Говард (це той, хто вигадав Конана-варвара). Я перераховую їх тут, бо Кінґ пише, що ці письменники вплинули на нього: більшість із них також була в батьківській скрині. Так чи інакше, вони всі перебували під сильним впливом Лавкрафта. Про кого Кінґ не згадує, а варто б, так це про чемпіона з письменницької плодючості тих часів, що творив не лише в горорі, а й в інших жанрах, — Елджернона Блеквуда, чиї тексти почали з’являтися ще на межі століть і вплинули на самого Лавкрафта. Утім, до масштабів Говарда Філіпса старшому товаришу було далеко. Блеквуд скромно тиражував історії про примар та іншу готичну нечисть.

Тут хочеться зробити два відступи про письмо як ремесло та письмо як мистецтво. Перше: мені не раз доводилося чути, що, мовляв, така суперактивність Кінґа-автора підозріла, що людина стільки написати не може, що в нього, напевне ж, там цілий цех прикутих до галер лептопів письменників-привидів. Так от. Кінґ іще не найбільш плідний автор. Порівняно із флагманами Weird Tales, він щойно зараз наближається до рівня їхньої активності. За кількістю романів — так, уже обігнав усіх, але Кінґові 11 збірок короткої прози супроти 44 у Роберта Блоха — це квіточки. О, звісно, ми розуміємо, що то все кон’юнктура: авторам замовляли тексти, і вони їх клепали щодня (на цьому тлі порада Бредбері писати одне оповідання щотижня є більш ніж поблажливою). Ясно, що серед усього ними написаного й надрукованого купа шлаку. Я вже навіть бачу, як у праведному гніві здіймають бойові томагавки своїх рецензій наші критики (та критикеси), волаючи: «Графомани! You shall not pass!» Але давайте змістимо акценти — перенесемо з тих, хто пишуть, на тих, які читають. На такі тексти був попит. Точно був, адже у прагматичній Америці ніхто не видаватиме щось так довго, якщо в цього не буде читачів. То, може, саме в такий спосіб американці виховали цілу армію пожирачів м’яких обкладинок? Жанрова література довгий час не подобалася критикам, проте саме вона забезпечує ресурс для руху всього літературного середовища. «Нащо ти, тату, робиш презентації в кожній, навіть найдрібнішій, книгарні?» — якось запитала мала ще Наомі у Стівена. «Ці люди купують тобі черевички», — відповів їй Кінґ.

Лонґ, Блох, Сміт, Прайс — без них, окрім іншого, не було би ні Стівена Кінґа, ні Рея Бредбері. Їхній вплив не менший за вплив Лавкрафта. І хоча в плані образності та яскравості фантазій обидва вони Говарду поступаються, але їхня працьовитість — це точно окремий феномен, який наступним поколінням фантастів і горор-мейкерів був неабияким взірцем.

Замикає довоєнну десятку автор, що вартий другого нашого відступу, — Хорхе Луїс Борхес. Цей чільний аргентинський письменник, з якого починається латиноамериканська проза магічного реалізму, зазнав серйозного впливу зразу двох не подібних між собою літературних монстрів — Лавкрафта та Кафки. Від обох Борхес успадкував любов до фантастичних просторів і дивних, невротичних на всю голову персонажів, а від першого взяв ще й замилування давніми культами та легендами. Хочу наголосити, що фантасмагорій-ність і навіть правдивий горор Борхеса не вадить літературознавцям (зокрема тому-таки Гарольду Блуму) зараховувати його до найсиль-ніших авторів ХХ ст. і говорити про його колосальні вплив та значення для світової літератури. При цьому реалістичності в Борхеса — цілковитий мізер. Хорхе — автор притчевих новел і химерних оповідань, в яких є серйозний філософський зміст. Тобто самі собою фантасмагорійність і жанровість не мають спричиняти автоматичне вигнання за межі високої літератури. Та в Борхеса навіть детективні новели є!

Справа радше у традиції говорити про горор як про масове чтиво, а про Борхеса — як про однозначного класика. Та традицію, знаєте, варто оновлювати. І справа не в тому, щоби порівнювати Борхеса й Кінґа (Стівен із його любов’ю до подібної метафорики, напевне, сказав би, що це як ставити в один ряд важкий роллс-ройс і болід «Формули-1». От хто з них кращий?). Просто в певних контекстах обидва автори таки перебувають в одній традиції — без них обох історію літератури жахів належним чином не написати. А отже, й говорити про них поруч не зась.

Друга половина ХХ сторіччя: список Кінґа

Останні 100 сторінок «Danse Macabre» Стівен Кінґ пише про найголовніших авторів і авторок жахів 1950—70 рр., зводячи свою компактну історію жанру до 10 головних текстів. Десятка Кінґа й зараз актуальна, щоправда, подає він список не хронологічно, а намагаючись рухатися від більш класичних до менш типових