Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

нами — у численних варіаціях. Усі знають ту прекрасну історію про віллу Діодаті на березі Женевського озера, де лорд Байрон, його лікар Джон Полідорі, коханка Клер Клермон і пара друзів Персі й Мері Шеллі начиталися «Фантасмагоріани» — французької збірки німецьких страшилок — і побилися об заклад, хто придумає кращу готичну історію. З подачі Байрона Полідорі написав оповідання «Вампір», яке потім суттєво вплинуло зокрема на Брема Стокера, проте Мері, як бачимо, перемогла. Байрон пішов курить на балконі пити вино та дописувати «Шильонського в’язня».

На думку короля жахів, Мері Шеллі створює найбільш знаковий твір, в якому присутній образ Монстра, — це одна із Кінґових карт Таро. Три інші прописали Роберт Луїс Стівенсон у романі «Химерна пригода з Доктором Джекілом і містером Гайдом» 1886 р. (Перевертень), Брем Стокер у «Дракулі» 1897 р. (Вампір) і Генрі Джеймс у «Повороті гвинта» 1898 р. (Привид). Особливо в останньому випадку зрозуміло, за що Кінґ цінує саме цей твір: Джеймс узагалі-то реалістичний автор, і коли гувернантка в його романі бачить привидів, ми не впевнені, чи вони являються насправді, чи це глюк її наполоханої свідомості. А ще Джеймс інтелектуально-інтертекстуальний, тобто, пишучи, відсилає до низки творів своїх попередників у готиці аж до Анни Редкліф. «Отак треба!» — наче каже собі Кінґ, застосовуючи уроки Генрі більш ніж послідовно.

З ХІХ ст. у «Танці смерті» згадано також Едґара По — іконічну постать для всього американського горору, хоча вплив цього автора суттєво позначився і в Європі: розквіт його новелістики припадає на 30-ті, помирає він 1849-го, але вже в 50-ті По читають на Старому континенті. Цікаво, що одним із найбільших фанів Едґара, особливо його готичної поезії на кшталт «Ворона», стає Шарль Бодлер, що сам чинить непроминальний і феноменальний вплив на всю подальшу європейську поезію. Так, горор впливає і на високу літературу — на мою думку, інтерпретувати символізм без цього зв’язку взагалі не коректно. А для американського жанрового письменства По є чи не центральною постаттю: за фільми там вручають «Оскар», а за літературу — «Едґар».

Кінґ пише про свій контекст і тому не називає горор-мейке-рів з інших закапелків Європи. Та щоб історія склеювалася, її варто доповнити мінімум двома іменами — Гофманом і Гоголем. Перший є найжахливішим із німецьких романтиків, серед яких із елементами горору не писав хіба лінивий, що цілком зрозуміло для літератури, де в активі Гете зі своїм «Фаустом». Утім, Ернст Теодор Амадей Гофман зазнав і британського впливу, начитавшись Волпола та Редкліф.

Головним твором жахів Гофмана, окрім оповідань, є роман «Еліксири Сатани», в якому центральний персонаж змушений боротися з численними спокусами, що насідають на нього після споживання таємничого трунку. Медард — монах, проте має злого двійника — допельґенґера, що виникає там і сям у сюжеті й спонукає героя до вкрай асоціальних дій (палацові інтриги, вбивства, інцест). Роман написаний іще 1815 р., коли авторові було 39, за 7 років до його смерті. Як бачимо, це на рік раніше за Мері Шеллі й за добрих років 15 до Едґара По. Вплив Гофмана теж потужний: очевидно, що історія злого двійника лежить в основі згаданих сюжетів Стівенсо-на та Вайлда, проте навіть у Кінґа окремі твори збудовані на мотиві боротьби із власним потворним віддзеркаленням («Сяйво», «Темна сторона», «Аутсайдер» і не лише). Зрозуміло, що й найбільш відомі тексти самого Гофмана — «Лускунчик і мишачий король» (1816 р.) та «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» (1819 р.) — так чи інакше стосуються того ж мотиву злого перетворення.

Українець Микола Гоголь має багато спільного з Гофманом, бо в нього моторошне часто сусідить із комічним, а справжній жах народжується з неможливості подолати його не лише сміхом, а й будь-якими хоч трохи раціональними способами, включно із запалюванням свічок чи окреслюванням довкола себе магічних кіл. Центральними горорами Гоголя є «Вечір проти Івана Купала», «Страшна помста» та «Вій», в яких жах набуває епічних і навіть космічних масштабів. Саме Вій розпочинає паноптикум авторських містичних монстрів, куди згодом увійдуть Ктулгу та Пеннівайз. Однієї ночі всі вони прокинуться. Вій також фгтаґн. Ктулгу теж пливе там унизу.

13 названих імен формують канон класичного горору XVIII— XIX ст. Це готики й романтики, що вірили (або ні) в паралельний світ жахіть і загрозливих істот, застерігали від зазирання за межу, але самі сміливо досліджували темний бік існування. На відміну від ранніх готиків, для яких подібні експедиції залишалися на рівні суто літературних експериментів (і які, можливо, саме тому жили довго і щасливо), романтики зазвичай закінчують рано та погано: Гофман (46, алкоголь, параліч), Гоголь (42, божевілля, виснаження), По (40, алкоголь, менінгіт), Стівенсон (44, туберкульоз), Вайлд (47, менінгіт). Найдовше з-поміж згаданих прожив Брем Стокер: у 64 він помер після кількох крововиливів у мозок (яка гірка іронія). Генрі Джеймс, для якого «Поворот гвинта» — це радше поодинокий містичний епізод у всій письменницькій кар’єрі, прожив 72 роки. Так що будьте реалістами… напевне.

А що ж Кінґ? У 42 він покинув розширювати свідомість, імовірно, переконавшись, що в ній уже й так багато всього. Нехай йому вистачить побаченого ще на довгі й довгі роки.

Горор у ХХ сторіччі: до великої війни

Починати варто, без сумніву, з Говарда Філіпса Лавкрафта, як і почалося все в малого Стіва, коли вони із братом знайшли батькову скриню з купою пейпербеків, де був і цикл оповідань про Ктулгу. Лавкрафт, який, до речі, також походить із Нової Англії, робить одразу два кроки, що потім використає Кінґ. По-перше, він виходить поза межі готичної літератури жахів, змінюючи базовий міф, який лежить в її основі. Готика передбачає відсилання до локацій і персонажів, що асоціюються із Середньовіччям. Так вона й починалася у XVIII ст. — як пригадування давніх моторошних легенд, на противагу до ідеалізованих античних міфів. У готичних текстах обов’язково є занедбані замки чи старі будинки, а серед дійових осіб мусять трапитися вампіри або привиди. Можна змінити місце й перенести дію в мегаполіс, як те роблять автори сучасної міської готики, але закляття та методи боротьби проти зла мають однозначно сягати уявлень темних часів (хіба хтось сумнівається, що куля має бути срібною?). У цьому сенсі «Доля Салему» та «Доктор Сон» є якраз дуже готичними, а от у решті текстів Кінґ виходить поза межі цієї традиції — імовірно, услід за Лавкрафтом.

Говард Філіпс базує свої сюжети на значно