Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

«Danse Macabre» — це не просто американська історія жахів 1950—70 рр. минулого сторіччя. Це також цікава теоретична праця, в якій є маса спостережень про природу горору та, відповідно, прийоми його написання. Я наголосив на найпромовистіших. Але «Танець смерті» усе-таки є історією мистецтва лякати. Для Кінґа вкрай важливо написати її та бути одним із перших, хто говорить про цей сегмент літератури / кіно на серйозному рівні. У письменникові продовжує жити шкільний учитель та університетський викладач, і він хоче читати лекції про жахливе. У світовій історичній науці, якраз у часі появи «Танцю…», відбувся радикальний переворот: замість розмови про зміну королівських династій, політико-економічних формацій, про великі відкриття та війни історики дедалі частіше почали звертати увагу на історії того, про що раніше мовчали, бо вважали несуттєвим, — так з’явилися історія напоїв, прянощів, сексуальності, історія зміни фасонів модних капелюшків. Це назвали новою історією (nouvelle histoire). «Danse Macabre» тут цілком потрапила у тренд: Стівен Кінґ став одним із перших істориків горору.

Горор: Закони жанру

1. Головна мета горору — налякати. Читач після вдалого роману жахів має боятися власної тіні.

2. Налякати можна лише тим, чого справді бояться. Треба вирахувати «больові точки» цільової аудиторії та натиснути одразу на кілька з них.

3. Лякати в художньому тексті можна всім — аби працювало.

4. Страшне має достатньо довго залишатися незрозумілим

і непобаченим. Читач повинен дожидатися свого жаху.

5. Горор має поставати зненацька — серед цілком спокійного та навіть бажано реалістичного сюжету.

6. Жахливе має спершу здаватися дуже знайомим, навіть рідним.

7. Горор працює із несвідомим, тому поруч із жахом має бути еротика.

8. Горор працює з почуттями, тому краще додати дрібку

мелодрами: у фіналі варто хоча би когось порятувати.

Коротка історія жаху: До Кінґа, у Кінґа та після нього

Історія горору в «Danse Macabre» доволі компактна та поєднує розповіді про твори літератури й кіно з їхнім аналізом, а також містить кілька флешбеків із життя самого автора — найцікавіші з них уже були згадані. Звичайно, я збираюся вийти за межі тих двох десятків авторів, про яких пише Кінґ, хоча він також починає не з 50-х, а, як і належить, із самих основ.

Горор, яким ми його знаємо, веде свій відлік від XVIII ст., бо саме тоді набуває ознак умовності, що Кінґові так важливо. Люди пізньої античності — тобто десь ІІ—ІІІ ст. уже нашої ери — ставилися до жахливих давніх міфів із деяким скепсисом, проте здебільшого ці історії тоді мали сакральний статус, і всі вірили, що Аполлона ображати зась — вийде на гірше. Потім цивілізація скептиків зникла, бо з півночі прийшли готи та інші варвари, свято переконані в силі власних богів. Європейське Середньовіччя фактично перебувало у двовір’ї: християнство сусідило з цілою низкою місцевих язичницьких культів. І те, що в окремих країнах Європи аж до початку ХІХ ст. страчували відьом, є промовистим свідченням віри більшості в їхню силу. Попри те, що в культурі вже буяло Просвітництво і забобонами переймалися все менше, водночас наростала втома від поширеної натоді правильної раціонально-виховної літератури, де нічого надприродного не траплялося й трапитися не могло. Це й спричинило ренесанс готики. Давні культи знову повернулися в Європу — цього разу у вигляді страшних історій.

Класична готика

У готичній літературі є щось англійське, — констатує Кінґ. Це правда, хоча справжніми готами, як розуміємо, були німці. Проте вампіри все одно переважно говорять англійською, навіть якщо вони родом із Румунії. Логічно, що саме в Британії з її емпіричною філософією та раціональним устроєм з’явилися перші готичні романи — твори про надприродне, в яке можна вірити або ні. Для когось літературна гра, а комусь — жахливе прозріння.

Першим вважають Горація Волпола, і Кінґ також згадує про нього як про зачинателя жанру. Повість, з якої стартує горор, написана ще 1764 р. «Замок Отранто» — типове погане місце, в якому водяться привиди та інший полтергейст. Одразу скажу, що читати тексти, яким 250 чи навіть 150 років, доволі ризиковано: тоді використовували зовсім інший ритм розгортання сюжету, тому жодного екшену ви там не знайдете. Як іще не читали, то краще візьміть Кінґові «Долю Салему» або «Мішок з кістками» — це якісні римейки класичної готики, ближчі до нас. Сам Волпол був респектабельною людиною свого часу, графом і автором 48 томів листів на політичні та соціальні теми, але в історії залишився саме завдяки «Замку…». Зрозуміло, що готичну прозу граф писав для розваги і в усю ту чортівню анітрохи не вірив. Хоча хтозна…

Серед британських літературних готів того часу називають також Клару Рів («Старий англійський барон», 1777 р.), Вільяма Бекфорда («Ватек», 1786 р.), Анну Редкліф («Удольфські таємниці», 1794 р.) та Меф’ю Льюїса («Монах», 1796 р.). Кінґ згадує двох останніх. Наприкінці XVIII ст. на подібні страхітливі історії вже була справжня мода — усі романи Редкліф мали по 2—4 томи. Попит на надприродне тривав і далі: показово, що в середині ХІХ ст. Едвард Булвер-Літтон, якого вважають зачинателем масової літератури (пишу все, на чому можна заробити), одну зі своїх збірок оповідань називає «Привиди та жертви». А наприкінці того-таки сторіччя в обі-гу вже й пародії на жанр, як-от «Кентервільський привид» Оскара Вайлда, написаний 1887 р. Хоча іншою рукою блискучий ірландець пише елегантно-готичний «Портрет Доріана Ґрея» (1891 р.).

Кінґ починає ХІХ ст. так, як треба його починати — з Мері Шеллі та її «Франкенштейна» (1818 р.). На відміну від раніших готиків, персонажі англійки й надалі з