Читати книгу - "Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків"

Гляньте: он переконаний матеріаліст, лікар Луїс Крід несе своє дитя на моторошний могильник, де панує зловісний дух-лю-дожер Вендіґо. Луїсів шлях пролягає крізь цвинтар тварин — також прикре місце, але хоча би зрозуміле. Мандрівка Кріда (недаремно він терапевт) є фактичною метафорою занурення в несвідоме — його ближчі терени лякають, але смерть, яка тут панує, цілком пояснювана. Натомість що там далі, поза бар’єром, який не можна перетинати, не знає ніхто. Там починається Реальне і все, що звідти повертається, позначене вже не-смертю — жахом упереміш із любов’ю.

Насправді застосування складних теорій неможливе, якщо аналізований текст сам не буде достатньо глибоким і багатошаровим. Гарольд Блум фіксує глибину в поезії британських романтиків, проте відмовляє в ній Стівенові Кінґу. Навіть уклавши книжку досліджень про письменника у своїй знаній серії «Сучасні критичні погляди», американський професор бачить заслугу короля жахів лише в популярності його сюжетів. Однак критик не помічає, наскільки глибоко Кінґ зумів проникнути в людську психіку й розказати нам про її урвища та провалля. Можливо, Блум просто сам боїться туди зазирати?

Жах, секс і трохи мелодрами

Стівен Кінґ бачить горор частиною фентезі. Услід за автором ми розуміємо, що й навпаки: будь-який фентезійний твір не позбавлений елементів жахливого. Просто у класичному фентезі, яке своєю структурою нагадує чарівну казку, жах доволі легко розвіяти, особливо якщо в тебе під рукою є пара драконів, або дружній чарівник, або ти сам знаєш потрібні слова. Expelliarmus!

Горор може починатися як реалістичний роман або як казка. Врешті, у ньому можуть сусідити реалістична та фантастична площини, як бачимо те в «Темній Вежі». Проте для Кінґа значно більш звичною є цілком повсякденна зав’язка, ну або хіба зовсім трохи дивна (погодьтеся, традиційні реалісти не пристібають жінок наручниками до ліжка на першій сторінці тексту). Далі в горорі дійсно з’являються фентезійні елементи з одним невеличким але: добрі чарівники не приходять, і дракони не за нас. Надприродне в горорі майже завжди небезпечне й недоброзичливе. Остаточна пікантність жанру в тому, що жах нікуди не подінеться — навіть якщо на деякий час Воно відступить, то за 27 років має всі шанси повернутися. Горор — це фентезі, де заклинання та ритуали не працюють, а дружніх персонажів обмаль, або немає, або вони загинуть. Як я вже писав, у романах жахів є лише один головний квест — вижити.

Проте, коли в сюжеті з’являються фантастичні істоти, горор таки працює як фентезі. А цей жанр, як пише Стівен, має одну головну мотивацію для руху всіх своїх героїчних сюжетів: фентезі — це мрія про владу.

Наступною після цієї я писатиму книжку про секрети творчості Дж. Р. Р. Толкіна, і там можна буде поговорити про закони фенте-зі детальніше. Тут лише погодимося з Кінґом і наголосимо, що для нього самого та його сюжетів вказана трансформація вкрай важлива: безсилі стають сильними. Я вже сказав про невдах із «Воно», але така сама механіка руху багатьох героїв і героїнь: від архаїчних поем до сучасних коміксів. Утім, у горорі, і в кінґівському зокрема, це не завжди приносить їм щастя. Радше, дослідивши свою справжню силу, Керрі Вайт чи Денні Торренс жахаються нових можливостей: якщо ті не вбивають своїх носіїв одразу, то з ними ще доведеться боротися (довкола цього й побудований «Доктор сон»). У глибшому фентезі також розуміють, що мати перстень — це така ж проблема, як і не мати його. А може, й більша. У будь-якому разі для Кінґа битва за владу завжди виглядає підозріло, проте є особи чи істоти, які цього прагнутимуть за будь-яких обставин, незважаючи на наслідки. Тобто в них природа така — така їхня одержимість. З іншого боку, навіть досконалі Кінґові зловмисники розуміють, кому належить у горорі справжня влада: «Смерть завжди перемагає, — каже Рендол Флеґ, — такі правила». Що ж, «Danse Macabre» названо так недаремно.

Але Стівенові міркування про фентезі мають один вельми цікавий наслідок. Письменник наголошує, що мрія про владу вкрай часто сусідить із уявленням про неї як про примітивну фізичну, у т. ч. сексуальну силу. Тобто в героїчному фентезі король і найсильніший, і найплодючіший. Саме по це — по насильство та секс — приходять прихильники фентезійних творів типу «Конана-варвара». А якщо го-рор є підвидом фентезі, то висновок напрошується сам собою: «Перед тим, як стати жертвою, — каже Кінґ, — героїня просто мусить з’явитися у білому купальнику».

Сам Стівен ніколи не нехтує сексуальним розігрівом. Це не переростає в нього у великі за обсягом еротичні сцени (навіть та, но-мінована на Bad Sex Аward із «11/22/63», триває всього 13 коротких речень), але шпигнути читача деталлю на кшталт напівпрозорих трусиків або описом сексу прямо в парку на траві Кінґ завжди радий. Такою є данина жанру: підлітки, які читають фентезі та горор, мають мати своє, підліткове задоволення. До того ж за таких умов украй легко втілити один із основних прийомів продукування жаху: ось між двох бажання, близькість, пристрасть — хоп! — і довкола вже небезпека, тривога та жах. Страх перед сексуальністю — один із найбільш давніх, то чому б його не експлуатувати? Крім того, читач несвідомо готовий до покарання за реалізацію своїх еротичних фантазій, то що ж — персонажі, які займалися сексом (особливо насильницьким), можуть бути покарані жахом чи й смертю буквально за кілька сторінок. Я вже згадував «Гру Джералда», але можу ще згадати «Долорес Клейборн», «Розу Марена» чи «Мішок з кістками». У «Темній Вежі» також не обійшлося.

З іншого боку, за секс по дружбі чи з любові Кінґ своїх персонажів не карає. Ба більше, як те бачимо у «Воно», це може бути єдиний шанс вижити. Секс, не пов’язаний зі зґвалтуванням і сповнений почуттів, привносить в історію романтичний елемент, про бажаність якого Стівен також пише у «Танці смерті». Любовна лінія пожвавлює сюжет — «у кожній драмі має бути трохи мелодрами», — нехай довкола наростає тривога та множиться смерть, але серед усього цього жаху таки існуватиме кохання. Можливо, воно не порятує, але хоч на мить зігріє.

І тут я ще раз повторю, що Стівен Кінґ — екзистенціаліст і гуманіст. Він не хоче убивати — просто обрав жанр, у якому обставини іншого вибору не залишають. І письменник щиро співчуває людям — найперше, природно, своїм персонажам. Так, він майстер емпатії, і заради плекання цього відчуття також варто читати горори (згадайте, чим закінчується «Куджо»).