Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Фока, особливо у свята та неділі, не занедбував книжок, читав їх, а часом переписував собі помаленьку. З часом уже знав напам’ять, міг повторити цілі сторінки, не відкриваючи книжки. Наразі навіть те, що було написано в тих книжках про сади і садовину, йому не придалося. Для своїх полонинських обрахунків, для врожаїв, для веснарок та зимарок він мав інше письмо. І то були реваші2.

Як закінчувалося літування, до Шумеєвої хати приносили реваші. Цілі пучки паличок, призначених для розрахунків, лежали на полицях, а деякі старі, вже непотрібні розрахунки валялися по кутках. Батько разом із Фокою подовгу просиджували в коморі й робили остаточні розрахунки, з якими мала узгоджуватися кількість отар та запасів. Молодий ґазда переглядав дощечки, поволі рахував і додавав, а старий ще повільніше карбував додані суми – кожну на окремій грубій палиці. Кожна палиця була з інакшого дерева.

В іншому куті комори на кедровій полиці лежали ще якісь інші старезні більші колоди, позначені геть іншими карбами. А поруч – різні старі пуделка, різьблені хрестами і сонцями. Фока точно ніколи про це не розповідав, але всілякі базіки, а може, просто брехуни, запевняли, що то були не рахунки, а древнє письмо, карбоване на дереві, і що були вони тільки для втаємничених, а ті відкривали його тим, кому хотіли. І чи то стало вже воно нікому непотрібним, чи не було кому передати, чи його дедалі більше приховували, але все кудись пропало й забулося. Деякі з цих колод можна було прочитати з закритими очима самими пальцями – такі виразні ще були зарубки. Власне, це мало бути доказом того, що старий громовий сліпець, який колись мешкав на Ігреці, дав їх Фоці. Хто знає, може, там були ті вісті про Діда, рештки переказів про рахманів? Інші ж колоди були такі затерті, а саме дерево зотліле, що вже нічого не вичитав би ні очима, ні пальцями. В окремих великих і малих скриньках були зерна квасолі, кожна скринька мала свій знак. Ті квасолини вказували кількість примовлянь, вигуків, молитов та отченашів, потрібних для кожного святкування, для кожного виду чарів.

Домарство

Хоча розрахунки вже давно вели в пастушому господарстві, тоді ще нікого не цікавив облік робочих днів. Ретельний облік самої праці почався щойно у так званих бутинах, тобто промислових вирубках лісу. В домогосподарствах ще донедавна не вели детального і точного обліку найманої праці.

Людина, яка господарює в домі, коли решта на полонині, зветься домарем. Коли інші літують, перебувають на толоках, зимарках або веснярках, він домарить. Усі покоси трави, годування худоби коло хати, роботи на подвір’ї, на городах і в хаті – це домарство. У домарській роботі найпершою справою є сіно, без нього маржина не перезимує, все тримається на сіні. Тому період косовиці вимагає найбільших зусиль. У домарській роботі постійні наймити працюють нарівні з ґаздами. Годування корів, доїння корів та овець, доглядання теляток – це їхня найважливіша робота впродовж цілого року. У давні часи наймитами ставали переважно люди, що прийшли з низин, нерідко то були втікачі. Так звана симбриля3 – угода про найману службу – колись укладалася на роки: на десять років, на п’ять, рідше на два. Як оплату наймити отримували не гроші, а одяг, овець, корів, іноді ґрунт. Такі наймити належали до родини. Нераз траплялося, і тепер ще трапляється, що здібний і працьовитий наймит, усиновлений ґаздою, успадковував його маєток і навіть родове прізвище.Найняти когось на кілька днів, тижнів чи місяців було дуже важко. Жодна людина не мала часу ані праці на продаж. Бо якраз тоді, коли робітники найбільше потрібні – в літній час сінокосів, – усі працюють надміру, працюють до ночі, при місяці, частенько навіть при лампах. Сплять дуже мало, починаючи роботу з першими проблисками дня. А в інші пори року, навпаки, часу забагато, і тоді праця не має ніякої ціни. Тому і співпраця завжди зумовлена бажанням – допомагають кревні, сусіди, побратими, знайомі, віддячують, як кому випаде, завжди добровільно й охоче, без примусу. Буває й так, що один дає забагато, а другий менше, немає грошових розрахунків, немає купецької свідомості, що весь час пильно рахує, іншому в зуби заглядає і на пальці дивиться. Може, давні люди сказали б так: «То гарний винахід, що працю обліковують, це добре і мудро, що визиск неможливий». (Бо ніхто з них не підозрював, що точний облік праці може служити для того, щоб витягнути з людини жили, висмоктати з нього життєві сили). «Але, так чи інакше, і такі часи були непогані, коли можна було працювати й допомагати із зичливості та приязні. Все робити по добрій охоті, а не бідкатися, що хтось комусь переробив або переплатив…»

Треба сказати, що з такими вільними людьми, з такою марнотратною працею, що залежить від доброї волі, важко було би зробити якусь справді дуже велику справу. Власне при будівництві вавилонської вежі люди розійшлися, бо були вільні, бо самі собі таке вигадали, а що їх ніхто не змушував, то кожен почав говорити своєю мовою, і велика будова занепала. Можна через це досадувати, можна хвалити неволю, прославляти її до небес, але варто засумніватися, чи невільники збудували б вежу – аж до неба. У наших горах люди з охоти і без оплати будували чудові придорожні хрести, каплички й церковці. Звісно ж, на гуцульську міру – куди там їм до неба…

Не слід думати, що в домарському житті свята, танці та забави мають менше значення, ніж сама робота. Люди, які щопівроку проводять на самоті по літовиськах, по стаях та оборогах для сіна, часто думають про хату передовсім як про місце, де можна – як то кажуть – набутися з людьми, наговоритися, навеселитися. Позаяк денних наймитів немає, саме забава збирає людей. «Робочих рук» нема. Нема взагалі ані самих рук, ані ніг, бо нема права неволити. Згадаймо, що у древній цивілізації рабів називали андраподон – людська нога, або людськоногі істоти. Тепер, натомість, кажуть «робочі руки». У нас, далеко від цивілізації,