Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

коли Клосс вечеряв з шефом радомського абверу, якийсь літній, вельми елегантний чоловік ввійшов до мурованого будинку на Мокотовській, недалеко від того місця, де вона перетинається з Вільчею. Будинок той був однією з нових кам’яниць, що були зведені саме напередодні війни, кам’яниць, які й тепер вабили до себе чистотою широких, викладених келецьким мармуром сходових клітей та затишком просторих світлих квартир. Бронзові, прибиті на дверях таблички з прізвищами мешканців знаменували їхню заможність і фінансову солідність, бо ж тільки люди, що не знають грошових клопотів, могли жити в будинку, де квартплата перевищувала добру платню якого-небудь високого службовця.

Літній добродій двічі подзвонив у квартиру на третьому поверсі. Почекав, аж поки на порозі з’явилася вже не молода жінка у вечірній сукні. Схилився над її рукою і цілував трохи довше звичного, що свідчило про певну фамільярність, не позбавлену, однак, поваги. Обоє ввійшли до вельми банально умебльованої кімнати. Єдине, що не пасувало до міщанської, дещо захаращеної квартири, був досить великий бар, заставлений келихами й пляшками. Дві пані, теж у вечірніх сукнях, та чоловік у старомодному жакеті не звернули уваги на гостя. Господиня відчинила двері дзеркальної шафи, що займала значну частину стіни, і вони опинилися в просторому салоні, ніби в незайманому вигляді перенесеному до окупованої Варшави з передвоєнного Сопота. Добродійки й добродії стояли навколо рулетки. Круп’є[16] був одягнений у фрак і розмовляв по-французьки. Господиня показала літньому гостеві крісло і мовчки зникла за дверима. Гра, проте, цікавила його мало; він бував тут часі о, прекрасно знав це кубло та всіх його постійних гостей.

Літній добродій усміхнувся до гарненької дівчини, яка приходила сюди щоденно, щоб згодом зникнути кудись із тим, хто виграє, кивком голови привітавсь з чоловіком з яскравою краваткою, який майже повністю монополізував чорний ринок торгівлі паперовою валютою, найбільше доларами, пересунув своє крісло так, щоб бачити гру молодого добродія в темному, гарно пошитому костюмі. Літній гість знав про нього вельми багато; заради нього і прийшов він сюди. Звали того добродія капітан Рупперт; капітанова пристрасть до гри в рулетку була таємницею хіба що для начальників цього пристойного офіцера саперів. Рупперт саме в цей час поставив купку жетонів на номер двадцять три і потім напружено стежив за бігом кульки. Кулька перестрибнула його номер і застигла поблизу. Круп’є згорнув жетони німця, а Рупперт підвівся і не дуже впевнено рушив до дверей. Літній гість також підвівся з місця. Зустрілися вони біля бару. Літній гість не поспішаючи налив собі чарку й підійшов до Рупперта.

— Добрий вечір, капітане, — сказав він.

Рупперт не приховував свого небажання розмовляти.

— Звідки ви знаєте мене? Хто ви такий? — Він же, Рупперт, приходив сюди інкогніто і ніколи не був тут у військовому мундирі.

— Моє прізвище Шмідт. — Літній гість підніс свою чарку до вуст. — Але воно нічого вам не пояснить, хоча наше знайомство вже тягнеться досить давно.

— Я вперше вас бачу, — вельми холодно зауважив Рупперт.

— Це не зовсім так. — Шмідт знову наповнив чарки. — Програли, значить?

— А що, це вас обходить? Тут ніхто ні про що не розпитує.

— Даруйте мені. — На обличчі Шмідта з’явилася усмішка, приязна й поблажлива. — Сподіваюсь, ви програли менше, ніж у тридцять сьомому році, — Шмідт сказав це з притиском і водночас так тихо, що німець мимоволі нахилився до нього.

— Що це означає?

— Нічого… Хіба тільки те, що історія повторюється.

Рупперт поставив свою чарку й хотів був відійти, але Шмідт затримав його владним жестом.

— Ні, пане Рупперт, тепер ви не втечете. Сьогодні ми трохи часу присвятимо спогадам. — Він оглянувся, аби впевнитися, що ніхто не звертає на них уваги. — У тридцять сьомому році, — вів далі, — ви зробили цінну послугу польській розвідці…

Обличчя Рупперта задерев’яніло. Рупперт мовчав. Міцно затис у руці чарку, потім засунув руку до кишені. Літній гість, який відрекомендувався, що він Шмідт, не збентежився, хоча й повинен був усвідомлювати, що надійшла вирішальна мить, і коли німець вийме зброю і вистрелить… Він давно вже займався цією роботою і навіть полюбив відчуття легкого збудження, якого зазнавав у такі хвилини… Отож, начебто не помітивши Руппертового жесту, вів далі спокійним рівним тоном: — Тоді ви одержали дванадцять тисяч марок за фотокопію плану А. Це була велика сума, більша, ніж та, що ви програли її в барона фон Мольтке…

Рупперт вийняв руку з кишені, запалив цигарку. Літній гість ледве стримував посмішку: він знав, що і цього разу виграв.

— Що ви хочете від мене? — запитав Рупперт.

— Не поспішайте, не поспішайте… — Тепер Шмідт мав час: німець уже попався в тенета і не вислизне. — Як почуває себе Інга?

Інга… Так звати сестру Рупперта, яка тоді працювала в штабі вермахту. Запасна карта, можливо, зайва, але літній гість, як правило, грав усіма картами відразу.

— Вона — дружина мого приятеля, — прошепотів Рупперт.

— Як бачите, я пам’ятаю все. І навіть те, що саме тоді Інга, як друкарка штабу…

— Досить! — перебив Рупперт. — Кажіть, будь ласка, що вам потрібно?

— Дрібничка! — усміхнувся Шмідт. — Неважне діло. І потім ми про все забудемо…

— А якщо я піду в гестапо?

— Що ж — туди дорога, хоч яйцем коти. Прошу тільки не забувати, що я маю всі розписки і не маю жодної причини, щоб мовчати.

— Хто ви такий?

— Це не так важливо, — відповів літній пан. І тепер пошепки, дуже повільно почав з’ясовувати завдання, яке має виконати німець. — Нас цікавлять досліди фон Геннінга, до якого вас прикомандировано.

— Цього я не зроблю! — Рупперт мало не кричав.

— Тихше! Зробите! Післязавтра я повинен мати план полігона А потім — ще одну дрібничку… — Літній гість добре знав свою роботу, його доручення були детальні й точні Визначив місце зустрічі, а потім вклав до кишені Рупперта мініатюрний фотоапарат.

Ще раз усміхнувся, коли німець виходив з цього шулерського кишла. Був цілком спокійний.

Рупперт, заточуючись, вийшов з будинку на Вільчій. Минула вже поліційна година. Вулиці були безлюдні і темні. Капітан брів по Вільчій у напрямку до Уяздовських Алей. Це чуже вороже місто здавалося йому тепер страшним і грізним; гнітючий страх змушував його думати; що на нього дивляться з темних вікон кам’яних будинків, що за ним стежать і пильно спостерігають, що кожна його думка детально кимось аналізується. Тому-то відчув майже полегшення, коли гучним “Гальт!” затримав його патруль жандармерії. Показав свої документи, якусь хвильку дивився на виструнченого вахмістра. “Все-таки — це німецьке місто”,— подумав. Але вже за кілька Хвилин, коли заглибився в Уяздовські Алеї, перестав