Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

Він хотів би відповісти, що пив і буде пити, бо перетворився в ганчірку, бо повинен би вліпити собі кулю в лоб, бо сам себе вже не поважає, бо недостойний ані Ільзи, ані мундира німецького офіцера…

3

Клосс з тривогою думав про місію Адама. Цей літній уже чоловік, з яким він співробітничав всього кілька місяців, увесь час збуджував у ньому якусь тривогу; ні, не недовір’я, а саме тривогу. Адам трактував свою роботу як особливого виду гру, яка його часом розважала й заохочувала і яку він виконував з професіональною старанністю. Клосс ніколи не вважав себе за професіонала, а швидше за аматора, і якщо його інколи й захоплювала ця ризикована гра, все одно він охоче пішов би звідси на фронт. Адам же був давнім працівником Другого відділу, був просто чудовим спеціалістом, який добре почуває себе на своєму місці.

Вранці, одразу ж після повернення з Радома, Клосс поїхав на Мокотув. Мала антикварна крамничка, розташована недалеко від Пулавської вулиці, не повинна була викликати нічиєї підозри. Коли-не-коли тут можна було купити непоганий старий годинник, а інколи й цікаву вазу або бібліофільську рідкісну книжку з приватних бібліотек. А втім, цей товар користувався невеликим попитом, і, коли Клосс ввійшов у крамничку, панувала тут пустка. Марцін в ту ж хвилину з’явився за прилавком, потім замкнув двері на ключ і запросив відвідувача пройти далі. В маленькій комірчині, повній давніх речей, пилюги та павутиння, обидва чоловіки присіли на канапці-отоманці, з якої вилазили пружини.

— Адам спіймав Рупперта, — повідомив Марцін. На його думку, все виконано добре. Рупперт не піде в гестапо, бо він — ганчірка, котру можна використати один раз, власне — в такій ситуації. Марцін був в оптимістичному настрої, проте Клосса не покидало почуття тривоги.

— Центр нас підганяє, — вів далі Марцін. — Там мають дані, що Геннінг саме в Польщі збирається випробовувати нову ракетну зброю. Ти розумієш, що це означає? Тому німці й підготовляють полігон.

— Занадто легко все це далося, — зауважив Клосс. — Я побоююся легких перемог. Ще не відомо, чи Рупперт взагалі матиме доступ до документації. І, взагалі, я не впевнений, що він не піде в гестапо.

— Ти не віриш Адамові? — запитав Марцін.

— Вірю, — відповів Клосс, — не про це мова. Завдання дуже трудне… — І він махнув рукою. “Що ж іще треба було спитати? Ага…” — Ти обдумав справу контактів?

Марцін сказав, що так. Зв’язок з Руппертом підтримуватиме Ганна. Адама ліпше не посилати вже на це завдання. На всякий випадок треба, аби Адам па певний час виїхав з Варшави… А от Ганна…

Як тільки Марцін вимовив це ім’я, Клосс схопився з канапи. Він і Марцін були знайомі між собою вже багато місяців — з часу, як Клосса перевели до варшавського відділення абверу, проте Марцін не все знав. Не знав він, що Клосс знайомий з Ганною, що вони вже кілька тижнів зустрічаються одне з одним трохи не щодня — всупереч усім засадам конспірації, всупереч найсуворішим порадам, щоб Клосс підтримував контакт тільки з однією людиною із групи, з якою співробітничає. Клосс не вмів приховати збентеження Марцін пильно подивився па нього: був чуйний, кмітливий і спостережливий, від нього нелегко було щось приховати.

— Ти знаєш Ганну? — запитав він.

— Знаю, — підтвердив Клосс.

— Ти не повинен цього робити. Невже ти не розумієш, — Марцін мовив майже пошепки, — що в твоєму житті на це немає місця?

Клосс знав про все це так саме добре, як і Марцін, і все ж не хотів одмовлятися від Ганни і не бажав говорити про неї навіть з Марціном, хоча з ним уже заприязнився і непогано його розумів.

— Чому саме Гайна? — запитав.

Антиквар знизав плечима. А кого ж, мовляв, міг би вій послати? Ганна дуже добре підходила до цієї роботи.

— Коли вона прийде до тебе?

— Сьогодні ввечері, — сказав Марцін. — Сьогодні ввечері я й доручу їй це завдання.

Увесь передобідній час Клосс був зайнятий. Здав рапорт про поїздку до Радома своєму шефові полковнику Рєкке, а потім подзвонив до Рупперта. Клоссові здалося, що капітан зрадів.

— Добре, що ти дзвониш, — заговорив вій, — я хотів запросити тебе на сьогоднішню вечірку. Ільза влаштовує невеличку домашню зустріч на честь приїзду Геннінгів, яких вона знає ще з Берліна. Ми будемо тобі раді.

Клосс сказав, звичайно, що прийде. Він не вірив Руппертові, увесь час побоювався, що той здатний до подвійної гри, а тривога за долю Ганни ще більше поглиблювала його страх. Але завдання треба було виконати, і Клосс не мав права вимагати від Марціна, щоб той звільнив Ганну від її функцій. Та й Ганна, зрештою, ніколи на це не згодилася б.

Увечері Клосс чекав її на Пулавській. Він бачив, як Ганна заходила до антикварної крамнички; потім вельми нетерпеливився, коли вона надто довго не виходила звідти. Нарешті побачив її на зупинці. Вона також помітила його й усміхнулася, а Клосс в ту мить подумав, що колись все-таки настануть такі часи, коли можна буде спокійно підійти до своєї дівчини, взяти її під руку й відвести додому. Сиділи вони обоє в одному вагоні трамвая: він — у відділенні для німців, вона — в людській тісняві в середині вагона. Клосс вдавав, нібито читає газету, але насправді весь час дивився на неї, увесь час бачив її, затиснуту в кутку між лавою для сидіння та вікном, поруч з поважною панею, на колінах якої лежав якийсь клунок, і не молодим уже добродієм, що марно силкувався опустити віконне скло. Трамвай дуднів по мосту Понятовського, потім звернув на Зеленецьку, різко загальмував на зупинці біля Гроховської. Вулиці Праги[17] здавалися темнішими, аніж центр міста. У вагоні стало вільніше. Ганна сіла на лаву, і Клосс міг тепер добре бачити її лице, однак поглядали вони одне на одного крадькома, начебто випадково, бо ж у той бік, де були місця для німців, вона могла дивитися тільки з погордою. Трамвай несподівано різко загальмував. Клосс побачив поперед себе безлюдну вулицю, вантажну автомашину з чорною будкою і кордон есесівців — картину, добре відому йому, щоденну, однак картину, котра щоразу збуджувала в ньому ненависть та безсилу лють, коли минав чорні будки, в які німецька солдатня, б’ючи прикладами в спини, запихала людей. У дверях вагона з’явився есесівець і верескнув: “Raus!”.[18] Люди виходили повільно, безпорадні й перелякані,