Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих"

Плюш працював у єдиному великому ресторані міста “Здройови”. Клосс легко туди потрапив — ресторанний зал був просторий і напівпорожній, кельнери сонно снували між столиками. Один із них… Клосс сів до столу, дістав із кишені фотографію Плюша, яку вручив йому в Берліні Лангнер, і ще раз уважно роздивився це обличчя. Лисуватий чоловік, товсті губи, окуляри… Клосс невдовзі помітив його і попросив жестом руки підійти. Плюш відразу підійшов.

— Слухаю, пане обер-лейтенант. — його німецька мова була майже бездоганна.

Клосс бавився цигаркою.

— Здається, вас звати Плюш?

Кельнер підтвердив і неспокійно зиркнув на сусідній столик, за яким сиділо двоє німецьких офіцерів. Вони розмовляли про ситуацію, що склалася на Східному фронті.

— Я від Курта з Берліна, — повторив Клосс пароль, названий Лангнером.

— Ми тут не зможемо поговорити, — зашепотів Плюш. — Я зараз принесу каву. А може, чогось міцнішого?

— Може, чарку коньяку.

— У нас ще є французький коньяк, пане обер-лейтенант. Вже приїхав Конрад. Я боюся, що мене починають підозрювати. У нас смачні біфштекси, якщо ви пожертвуєте на це свої картки… Завтра о восьмій на старій пристані. Ви знаєте, де це?

— Знайду, — відповів Клосс.

4

До старої пристані треба було йти стежкою через луки, уздовж вузенької, крутої річечки, яка текла з гір і навесні ставала бурхливим, грізним потоком. Клосс вийшов із містечка раніше і мав тепер удосталь часу, щоб докладно оглянути місце зустрічі, обстежити довгий дерев’яний будинок, через вузеньке віконце зазирнути до роздягальні, а потім сісти на прогнилу лавку в затінку дерев, звідки було добре видно стежку в містечко. Він задумав витиснути з Плюша якомога більше, навіть пароль і явки, що ними користувалася Ганна Бойзель. “Згодом Плюша треба буде ліквідувати — про це потурбуються люди Конрада. Якщо, звичайно, доберусь до них…” Бо ситуація чимдалі ускладнювалася, а вчорашній день не приніс нічого, що полегшувало б його завдання…

Відразу після сніданку він пішов на вокзал, якщо можна так назвати дерев’яний барак. Мацей був, як звичайно, пунктуальний, він стояв під розкладом руху в тому самому, що й у Варшаві, костюмі літнього чоловіка… Клосс подумав, що це все-таки необачність, що треба було одягнутися у щось інше, але не сказав нічого, бо не мав часу на зайві балачки. Мацей повідомив, що справа виявилася складнішою, ніж він припускав. До Конрада можна потрапити лише за допомогою Центру — треба два—три дні, щоб одержати пароль і явку. Клосс висловив жаль, бо Бойзель уже встигла розшифрувати Конрада та його людей у містечку, а вони повинні чекати…

Мацей, звичайно, вислухав це мовчки, а потім сказав, що приїде через два дні.

— Тільки вдягнися інакше, — кинув Клосс. — Ага… І спробуй довідатись про все, що можна, про радника Гебардта з Берліна. Схоже, що він тут був колись…

Клосс навіть не поглянув на Мацея і пішов до виходу. Коли відчиняв двері, у вікні, що виходило на перон, помітив обличчя Ганни Бойзель. Воно тієї ж миті зникло. Тоді Клосс захвилювався і мав для цього всі підстави. Ганна Бойзель стежила за ним. На варшавському пероні, щоправда, було досить темно, але характерна постать літнього чоловіка могла запам’ятатися. А тепер вона ще й тут його побачила… Гра ставала небезпечною, і Клосс відчув, як зростає нервове напруження.

У будинку відпочинку, навіть не зазираючи в свій номер, він постукав до кімнати Ганни. Вона вже прийшла. Показала йому на стілець, а сама примостилася на бильці крісла. Вона була дуже приваблива, але Клосс вбачав у ній уже тільки небезпечного ворога, якого в разі потреби…

— Ну як — пощастило тобі вчора? — запитав він.

— Пощастило, — відповіла вона холодно. — З паролем і явкою все гаразд, зустріли мене як свою. Невдовзі я дістануся до Конрада.

— Ти вважаєш, що той ще не з’явився?

— Напевно, ні. Але ти не турбуйся, я дізнаюся, хто це. — Вона сказала “я дізнаюся”, а не “ми дізнаємось”. Клосс кивнув у відповідь головою. — А ти? — запитала Ганна. — Що ти можеш мені доповісти?

— Я домовився з агентом Лангнера — Плюшем. На сьогодні, на восьму вечора.

— Де?

— На старій пристані.

— Гаразд. А більш нічого не хочеш мені сказати?

Клосс завагався. Як зіграти? Удавати щирість було вигідно, але… Він не обміркував жодного плану дій.

— Навіщо ти вчора стежив за мною?

Коли вона помітила? Як входила до будинку? А може, визирнула у вікно? Надто довго він стирчав біля цієї руїни на вулиці Рибній, чотири.

— Здається, це мій обов’язок, — відповів Клосс. — Хтось мав тебе охороняти. Якщо ти сама цього не розуміла…

— Я вже тобі казала, — відрубала Ганна, — щоб ти робив лише те, що тобі наказують.

— Я подумав, — його голос був такий же байдужий, — що Лангнер ніколи не подарував би мені, якби тебе ліквідували. А могло статися, що той, їхній справжній агент, раніше налагодив би зв’язок… Я боявся за тебе…

Вона мовчала, а Клосс чекав, чи згадає вона про зустріч на вокзалі. Ні, жодним словом… Було гірше, ніж він думав. Почувся стукіт.

— Іди до ванни, — наказала Ганна. — Я не хочу, щоб тебе бачили в мене.

Вхід до ванни був з коридорчика. Клосс замкнув за собою двері і майже відразу почув голос Гебардта.

— Ви обіцяли випити зі мною чарку, панно Бойзель.

— Я обіцяла і вже готова. Ідіть униз, я незабаром прийду.

Отже, вона цікавилася Гебардтом, але йому, Клоссові, ні слова про це не сказала. Чи вона вже встигла надіслати до Берліна якийсь рапорт?

Клосс думав про все це, чекаючи на Плюша. Хмари затулили місяць, і стара пристань потонула в мороці. Зірвався вітер, над річкою шуміли дерева. Клосс закурив цигарку й подумав, що його можуть помітити зі стежки. Але Плюш прийшов не стежкою. Він несподівано з’явився поруч, очевидно, була ще якась дорога між заростями дерев. Вони подали один одному руки, долоня агента була волога й слизька.

— Генерал висловлює вам подяку, — сказав Клосс. — Ваші інформації підтвердились, і цим ви зробили велику послугу Німеччині. — Знов зашуміли дерева. Клосс почув шелест, неспокійно роздивився довкола, але знову запала тиша, пристань була порожня й темна.

— Я повинен сказати вам, — нервово почав Плюш, — дуже важливу річ.

У цю мить пролунало два постріли, один за одним, на такій близькій відстані, що Клосс побачив вогняні спалахи у кущах над річкою… Плюш зойкнув і поточився: спочатку ніби ставав навколішки, а потім гепнувся обличчям у пісок… Клосс теж упав