Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих"

Клосс схилився над німецьким агентом, намацав пульс. Плюш був мертвий. Що ж, він заслужив на цей безславний кінець, але Клоссу від того легше не буде. В його присутності вбито агента німецької розвідки. Виправдатись буде важко, особливо якщо додати сюди ще й підозри Ганни Бойзель… Він обмацав кишені Плюша, дістав гаманець, цигарки, навіть кельнерський записник, — все це треба буде ретельно вивчити. Тіло залишив на землі. Знову виглянув місяць і вихопив із мороку річку, луки, мертву пристань…

5

Клосс повернув ключ у замку і ввійшов до своєї кімнати. Він був змучений, але не міг дозволити собі перепочинку: на нього чекала розмова з Ганною, її не можна було відкладати до завтра. Не засвічуючи в кімнаті, сів на ліжко. Які в нього шанси в цій грі? Йшлося вже не тільки про Конрада і зведені нанівець плани абверу, а й про себе самого.

Клосс заплющив очі й тієї ж миті почув:

— Запали світло, Гансе. — Голос Ганни Бойзель. Отже, вона була тут? Перш ніж схопитися і повернути вмикач, він подумав про валізи. Чи не було там нічого такого, що його б викрило? Ні, здається, ні. Безперечно, вона порпалась у його речах, і в кишенях костюмів. Пачка “Juno”. Всередині однієї цигарки був шифр. Необачно було залишити пачку в номері: це новий шифр, він ще не вивчив його напам’ять. А якщо зараз її застрелити? Це, безперечно, кінець, тоді вже можна йти лише до партизанів…

Він примружив очі, коли спалахнули лампочки. Ганна Бойзель була в кутку кімнати, повільно рушила до нього. Вона була в халаті…

— Ти не дуже чемно вітаєш мене, Гансе. Досі не можеш отямитись.

— Даруй, я дуже знервований.

— Що повідомив Плюш?

— Плюш нічого не повідомив, — відповів Клосс. — Плюш мертвий…

— Що? Яким чином?

Клосс докладно розповів про події на пристані.

— Я нічогісінько не міг вдіяти. Розумієш? Убивця зник у кущах — напевно, добре знав місцевість.

— І це говорить офіцер абверу! — вигукнула Ганна. — У його присутності вбивають агента! Кому ти сказав про зустріч із Плюшем?

— Тобі.

— Кому ще?

— Нікому, Ганно. Ти мені не віриш?

— Єво, а не Ганно! Навчися, зрештою. Ні, не вірю. Я не з учорашнього дня працюю в німецькій розвідці…

Вона полізла до кишені халату й поклала собі на долоню маленький пістолет. Бавилася ним, як іграшкою.

— Це міг зробити отой третій, — Клосс намагався бути спокійним. — Отой справжній зв’язківець із Берліна, що мав доступ до військового міністерства. Лише він.

Ганна мовчала.

— Сховай, — підвищив він голос. — Я не люблю, коли жінки граються такими цяцьками.

— А я люблю. Німецьким жінкам це до лиця. А може, ти мені ще скажеш, Гансе, що робив сьогодні на вокзалі?

Він розсміявся — це була єдина можлива реакція на її запитання, і сміх його вдався.

— Я люблю провінційні вокзали. Хіба в цьому є щось погане?

— І дуже любиш літніх чоловіків на вокзалах. Я раджу тобі, Гансе, будь зі мною відвертий.

— Я відвертий. Що ти, власне, хочеш? — Тепер він перейшов у наступ. — Я хотів би, щоб ти просто так приходила до мене — без цяцьок у кишені халату.

— Я не люблю втрачати довіру до своїх співробітників.

А тепер крик, лише крик:

— Хто дав тобі право так зі мною розмовляти? Користуєшся тим, що ти жінка?

Він таки змусив її відступити. Очевидно, її підозри були ще не досить вагомі.

— Ну, гаразд, годі, — буркнула вона. — У справі Плюша ми проведемо докладне розслідування.

— На коли ти домовилася з Конрадом? — атакував Клосс далі.

— Коли треба, мій любий, ти знаєш.

Вони почули стук у двері.

— Тепер ти сховайся до ванни, — сказав Клосс. Це був хоч якийсь, а реванш.

На порозі з’явився капітан Больдт, той самий Больдт, що брав участь у їхній берлінській нараді в Лангнера. “Отож, Лангнер не довіряє навіть Ганні, — подумав Клосс, — коли присилає ще і його, а може, Больдт…” Ні, це здавалось абсолютно неправдоподібним.

“Хайль Гітлер” Больдта було приязне й радісне; Клосс навчився у Берліні розуміти різноманітні відтінки фашистського привітання.

— Ну, ти ж не сподівався, Клосс?

— Не сподівався, — відповів він одразу. — Ти приїхав мене змінити? Чи, може, якісь нові завдання?

— Ні те, ні інше, мій дорогий. Я приїхав просто відпочивати.

— Так, як і я?

— Не будь занадто підозрілий, Гансе. А де гарненька панна Бойзель? Я не знайшов її у кімнаті.

Ганна випливла з ванної кімнати.

— Я тут… — У її голосі не відчувалося ніякої тривоги.

Больдт схилився над її рукою.

— Гарний халатик, видно, що ви справді відпочиваєте… Мені треба поговорити з тобою, Ганно… Даруй, Клосс, що ми залишимо тебе самого.

Нарешті він сам. Сів біля вікна і, дивлячись на вхід до будинку відпочинку, подумав, що це, може, останній вечір у німецькому мундирі… Але він знав, що не здасться так легко, а втече лише тоді, коли не буде іншого виходу. Звісно, якщо буде ще змога тікати. Нащо приїхав Больдт? Може, Ганна вже щось донесла і, не довіряючи Клоссові, просила генерала допомогти? Чому Больдт захотів розмовляти лише з Ганною, а не з обома? Як Бойзель викладе Больдтові події на пристані?

Минуло два дні, а в нього самі невдачі. Він знав зараз не набагато більше, ніж коли тільки прибув до Ліска. А Мацей? Коли ж він з’явиться?

На безлюдній зараз алейці, що вела до міста, він побачив раптом знайомий силует. Старший радник Гебардт ішов кудись, дуже поспішаючи. За мить він зникне в темряві. Куди поночі зібрався пан Гебардт?

Клосс схопив кашкет і побіг сходами вниз. Він стежив обережно, чимдалі більше дивуючись, бо пан старший радник і не збирався йти до міста., Із шосе він повернув на путівець, що вів уздовж лук просто до лісу. З його боку це неабияка сміливість. Німець, що сам іде вночі до лісу в Генеральному Губернаторстві,— цього Клосс досі не бачив. А той, мабуть, чудово знав дорогу, бо йшов несхибно вперед, не спинявся на перехрестях, повернув праворуч, а потім піщаною стежкою дійшов до кількох забутих польових могил і тільки тут попрямував до лісу. Клосс