Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Застою. 1965–1976" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 95
Перейти на сторінку:
я тобі ще згожуся! Я буду твоїм цуценям, я охоронятиму тебе! Я не дозволю тобі накоїти дурниць! Без мене ти загинеш і батьків занапастиш, зі мною ви усі будете живі-здорові, хоча й нещасні!..

– Ні, – коротко відповів малий. І хоч як скавучав і лизав його ліву руку Страх, але Спартак подумки вийшов у двір, попрямував до одного з дворових флігелів, де був вхід у підвал, прочинив двері. Підвал зустрів хлопчика абсолютною темрявою, а також пахощами вологи та плісняви. Малий подумки спустився на саме дно підвалу, там нафантазував двері, відкривши які, подумки потрапив до невеличкої коморки.

– Не вбивай мене!.. – знову почав благати Страх.

– Вибач. Мені шкода… однак я бачу, що ти намагаєшся вдати із себе цуцика. Ти знаєш, як я мрію виховати й видресирувати власного песика!

– Знаю, авжеж знаю! Ти добрий хлопчик, ти помилуєш свій страх…

– А отут ти помиляєшся! Тут або ти – або я! Тому прощавай.

Подумки сказавши це, Спартак згадав улюблену збірку народних билин «Русские богатыри». Тоді в його правій руці сяйнув меч Іллі Муромця, хлопчик рубонув… Сіра кулька вискнула востаннє й затихла.

Хлопчик нафантазував лопату та корито з цементним розчином. Викопав у підлозі коморки яму, зіпхнув туди розрубане тільце Страху, для надійності пригвоздив рештки мечем до земляного дна, потім залив яму цементним розчином. Вийшов з коморки, замкнув вхідні двері на чарівний ключик. Нафантазував нове корито цементу й купу цегли, замурував вхід до коморки. Насамкінець, піднявся з підвалу, кинув ключик хтозна-куди через ліве плече. Й лише тоді знов повернувся до своєї дитячої кімнати. Розплющив очі, вкотре поглянув на порожнє місце біля підвіконня, перевіряючи, чи там і досі перебуває вигаданий ним Палаючий Чоловік.

І негайно ж здригнувся, оскільки Палаючий Чоловік вперше перестав горіти й виявився…

– Дідусю, то це ти?

– Так, онучку, це справді я.

Щасливо усміхнений дідусь Сьома стояв усе ще біля підвіконня.

– Але чому ти горів?..

– На фронті це було, онучку. На фронті, так… Мій У-2 збили, я ледь встиг вистрибнути з кабіни. Але доки саджав палаючий літак, моя тужурка загорілася, гімнастерка зайнялася слідом, і я ледь встиг поскидати їх.

– Тобі було боляче?

– Тоді, на фронті – так, а зараз – ні.

– Але ж ти зараз теж горів! Я ж бачив…

– Ні-ні, онучок, помиляєшся. Те, що ти нібито бачив – це лише облуда. Бачити таке примушував тебе Страх! Позбавившись Страху, ти побачив усе, як воно є насправді. Я зараз не горів, онучку, це Страх, твій Страх брехав.

– Отже, мені лише ввижалося, що ти горів весь цей час?

– Так, авжеж. Страх вводив тебе в оману.

– Але ж весь цей час ти справді прилітав до мене?..

– Так, звісно! Згадай, я почав прилітати до тебе після того, як помер. Ти ж не фантазував про Палаючого Чоловіка, доки я був живий, правда ж?

– А й справді, не фантазував!

Малий посміхнувся радісно і запропонував:

– А чого ж ти тулишся біля вікна? Йди-но до мене, дідусю.

– А ти не боїшся?

– Я ніколи не боявся Палаючого Чоловіка, ти ж знаєш.

– Знаю, тобі було цікаво. Але живі зазвичай бояться мертвих…

– Я ж усе це вигадав! І я не маленька Мурочка[51], про яку Чуковський написав віршика, – мотнув головою Спартак, потім посунувся на ліжку, подумки поплескав по ньому долонею і подумки кивнув на додачу.

– До чого ж ти розумний, мій онучку!

Дідусь плавно опустився на ліжко.

– А тепер мені загалом нема чого лякатися, бо щойно я вбив свій Страх. Вбив і замурував, як привидів замку Шпессарт[52] в кіно, – додав малий.

– Знаю, онучку, все знаю.

– От тільки… о-о-ой!.. О-о-ой, і що ж це я накоїв?

– Що сталося, онучку?

– Та я ж закопав у могилі і замурував разом зі Страхом також чарівний меч Іллі Муромця! Як же я без нього?

– Нічого, онучку, нічого, мій любий! Не переймайся, буде у тебе зброя краща, ніж билинний меч богатиря!

– А що ж то за зброя така?

– Підростеш – побачиш.

– Гаразд, дідусю, я тобі вірю. Гаразд, нехай чарівного меча у мене не буде… зате я тепер ніколи й нічого в житті не боятимусь!

– Ти й раніше не боявся, а тепер і поготів. До речі, тобі вітання від Багряного Янгола! Пам’ятаєш його?

– Ні.

– А двох своїх товаришів, яких ти незмінно випереджав під час забігів нескінченним блискучим лезом? Пам’ятаєш, як ти єдиний з трьох майже досягав середини нескінченності, але потім незмінно зривався з вістря?..

– Ні-і-і… Нічого такого не пригадую.

– Ага! Ну, тоді точно все гаразд.

– А чом ти запитуєш?

– Онучку, ти ж мусиш розуміти, що все це сталося не просто так!

– Не просто так мама розповідала? Не просто так я вбив Страх? Не просто так ти зараз прийшов?

– Авжеж не просто так.

– То все це правда? Ну-у-у, мамині слова…

– А ти з’ясуй.

– З’ясовувати… Хм-м-м!.. Дідусю, а чом ти не хочеш підказати?

– Багряний Янгол просив передати саме це: нехай з’ясовує, але сам.

– То що ж, мама брехала, так?

– Ну, чому ж… Мама просто бачила лише те, що бачила – а це далеко не все. Ти ж мусиш знайти інших людей – тих, хто під час катастрофи також бачив щось своє. Потім усе співставити, звести їхні слова разом…

– О-о-ой, це ж, мабуть, складно! Мабуть, це треба буде записати, коли я ще підросту й навчуся писати. Але я не хочу, бо тато Андрій боїться Ка-Де-Бе і надає мені по попі, якщо знайде записи… А якщо інші знайдуть, що буде?

– Не треба записувати, онучку. От зізнайся, ти ж міцно запам’ятав те, що тобі сьогодні мама розповіла, еге ж?

– Так, дідусю! Я цього не забуду. І-і-і… Знаєш, я тебе не бачу, бо вигадав… Але ту Куренівську катастрофу чомусь бачу! Це ж бо слова мамині, а не мої фантазії!..

– От до чого міцна у тебе пам’ять! Така ж міцна, як кладка Золотих Воріт[53], до яких ми ходили гуляти. Пригадуєш?

– Це та, що на яєчних білках і м’якому сирі? Яку ніхто-ніхто у світі не здатен зруйнувати навіть динамітом і толом?

– Отака ж і пам’ять твоя, онучку! Тому не треба нічого записувати. Ти просто не забувай почуте, ото й усе. Переглядай ті картинки щовечора, нашаровуй нові картинки на старі. Збирай їх – таке тобі завдання.

– А далі?..

– Виростеш – тоді зрозумієш. А поки що треба розшукати інших свідків.

– Гаразд, дідусю, я зрозумів.

– Ну, от і добре! От і молодець. А тепер спи, годі з тебе на сьогодні.

– Добраніч,

1 ... 29 30 31 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"