Читати книгу - "Як зупинити час"

— У музиці головне — час, — мовив я. — Контролювати час.

Згодом вона спинилася та замислилася.

— Іноді мені хочеться зупинити час, — мовила вона. Не впевнений, що саме цими словами, але близько до цього. — Іноді, щасливої миті, я хочу, аби дзвін у церкві більше ніколи не озивався. Аби більше ніколи не треба було йти на ринок. Аби шпаки спинилися в небі. Але всіма нами керує час… Усі ми лише струни, чи не так?

Вона точно так і сказала: усі ми лише струни.

Роуз була варта більшого, аніж збирати фрукти. Вона була філософом. Я ніколи не знав мудрішої людини (а невдовзі я познайомився із Шекспіром, тож можете собі уявити). Вона розмовляла зі мною як з рівним за віком, і я був вдячний їй за це. Поруч із нею все інше ніби тьмяніло і мене охоплював спокій. Вона врівноважувала моє життя. Варто було лише подивитися на неї — і мені ставало спокійніше. Нічóго дивного, що я постійно дивився на неї напруженим поглядом. Тепер люди так одне на одного вже не дивляться. Я хотів її — в усіх значеннях цього слова. А коли чогось хочеш, отже, його не вистачає. Тож у мені була якась порожнеча, яку тільки збільшила смерть матері. Тоді вона здавалася мені неосяжною, але Роуз повертала мене не тверду землю. Давала щось, за що можна триматися.

— Томе, я хочу, щоб ти лишився.

— Лишився?

— Так. Лишився. Лишився тут.

— О…

— Я не хочу, щоб ти йшов звідси. І Ґрейс не хоче. Нам подобається, що ти тут. Дуже подобається. Ти потрібен нам обом. Раніше це місце здавалося надто порожнім, але з тобою вже ні.

— Мені теж тут подобається.

— Це добре.

— Але колись мені доведеться піти.

— Чому?

Я хотів сказати. Сказати просто, як є. Хотів сказати, що я особливий, інакший, і що я не постарію, як інші люди. Хотів сказати, що моя мама не впала з коня, що її втопили на стільці через звинувачення у відьомстві. Хотів розповісти про Вільяма Меннінґа. Хотів, щоб вона зрозуміла, яка на мені лежить відповідальність за втрату найближчої у світі людини. Хотів розповісти про відчай, що охоплює через таємничість власної природи. Про ваду в мені. Хотів сказати, що мене звати Етьєн і що прізвище у мене Азар, а не Сміт. Хотів сказати, що вона стала мені найбільшою розрадою після смерті матері. Усе це затопило мене, але виходу не було.

— Я не можу тобі сказати.

— Ну ти просто таємниця. Я маю тебе розгадати.

На мить усе завмерло.

Заспівала пташка.

— Ти колись цілувався, Томе? — Я одразу згадав ту першу ніч, коли вона дзьобнула мене в губи. — По-справжньому? — додала вона.

Пташка продовжувала співати.

Я мовчав, і це стало ніяковою відповіддю.

— Поцілунок — він як музика… Спиняє час. У мене колись був хлопець, — без жодного сорому почала вона, — минулого літа. Він працював у саду. Ми цілувалися та пестили одне одного, але насправді я нічого до нього не відчувала. Кажуть, що коли по-справжньому кохаєш когось, то поцілунок може спинити птахів у польоті. Як думаєш, таке буває?

Вона обережно поклала лютню поруч та поцілувала мене. Усе довкола просто зникло. Лишилась тільки вона і більше нічого. Вона була небом, зірками, океаном. Існувала тільки та мить і той зародок нашого кохання. А потім поцілунок закінчився, і я провів рукою по її волоссю. Десь далеко залунали дзвони, і все у світі стало на свої місця.

Лондон, сьогодні

Я знов стояв перед дев’ятим класом. Я стомився. Учителям не варто лягати спати о третій ранку. На вікні краплі дощу сяють, наче коштовне каміння. Продовжуючи минулий провальний урок про імміграцію, я починаю тему соціальної історії кінця тюдорівської епохи, особливо часів правління Єлизавети.

— Що ви знаєте про єлизаветинську Англію? — питаю я, а сам думаю: мабуть, треба було обрати Сардинію. Чи лимонні сади Майорки. Чи, може, пляж в Індонезії. Або вкритий пальмами острів у лазурових водах Мальдив. — Хто жив у ті часи?

Дівчинка піднімає руку:

— Люди, які вже померли.

— Дякую, Лорен. А ще хто?

— Люди, у яких не було Снепчату[75].

— Маєш рацію, Ніно.

— Сер Френсіс Як-його-там.

— Дрейк та Бекон, — киваю я. — Молодець. Але хто перший спадає на думку як людина, що вплинула на цю епоху найдужче?

Роками я не розумів людей, що кажуть, наче почуваються старими.

А тепер я точно знаю, що будь-хто легко може відчути себе старим: варто лише стати вчителем.

Тут мій погляд падає на ще одну руку в повітрі. Взагалі дивно тут бачити цю людину.

— Антоне? Ти знаєш когось з єлизаветинських часів?

Антон ніяково дивиться на мене. У його погляді страх та провина.

— Шекспір, — каже він наче вибачаючись.

— Так! Це ж епоха Шекспіра! А що ти знаєш про Шекспіра, Антоне?

Знов коментар від Лорен:

— Він помер, сер.

— Так-так, Лорен, я вже вхопив суть твоєї ідеї, можеш не продовжувати. Усі померли, закінчимо на цьому.

— Рада допомогти, сер.

— Ну, «Ромео і Джульєтта», — тихо каже Антон, сподіваючись, що він нічого не наплутав. — А ще «Генріх IV, частина перша». Ми ще на літературі проходимо.

Я дивлюся йому в очі — достатньо довго, щоб йому стало соромно.

— А яким він був, Шекспір? Як він жив?

Антон не відповідає.

— Я просто хочу, щоб ви зрозуміли, що Шекспір теж був людиною. Справжньою. Живою. Не просто абстрактний письменник, бізнесмен чи продюсер, а жива людина. Він ходив вулицями під таким самим дощем, як і сьогодні. Він пив ель та їв устриць. Він носив сережку у вусі, курив, дихав, спав й навіть ходив у туалет. У нього були звичайні людські ноги, руки. А ще тхнуло з рота.

— А звідки ви знаєте, що у нього тхнуло з рота? — питає Лорен, накручуючи пасмо волосся на палець.

На мить мені стає цікаво уявити, як би було легко, якби вони знали. Але я просто всміхаюся та жартую про відсутність зубної пасти в ті часи, а потім продовжую урок.

Лондон, 1599 рік

Я грав на лютні у Саутворку[76] все літо та початок осені. Часто я грав аж допізна, і міські ворота зачиняли, тому мені доводилося більше години повертатися додому. Восени погода погіршилася і людей стало менше. Я почав обходити забігайлівки, шукаючи роботи, але мені не щастило.

Звісно ж, грати у закладі було набагато престижніше,