Читати книгу - "Окопні історії: фронтовий щоденник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
103
У Зайцевому серйозно захворів боєць. Село фактично на нейтральній території, а везти потрібно в Дзержинську лікарню. Транспорту на точці не було, і старший по мобілці викликав швидку допомогу:
— У мене тут хворий боєць. Ви під’їдьте, будь ласка, на «швидкій» до Зайцевого, ми його виведемо назустріч.
— К Зайцево не получится. Можем только до Майорска, там бой идет, много двухсотых и трехсотых.
Старший починає вмовляти медика, і тут обом доходить, що вони по різні боки фронту, і швидка — у Горлівці. До телефону покликали лікаря, він дав номер мобілки колеги з Дзержинської швидкої. Хворого вивезли.
Добре, що медики залишаються професіоналами.
А ще приємніше, що на тому боці в них роботи повно.
День відвідувань
Десятки димів від вихлопу підіймалися в небо напроти мене. До чорта в Горлівці техніки! Але на передньому краю нічого нового не з’явилося. Позаду почулися кроки. Відкладаю бінокля, аж тут сюрприз. Комбат 17-го привів трьох журналюг. Їм дуже цікаво, крутять головами на всі боки, щось розпитують. Один бере фотоапарат, знімає з об’єктива кришку…
— Та ні, фоткати не можна, — смикаюсь я.
— А чому? — дивуються двоє з них.
Із розумінням дивиться лише дівка.
— Бо по ракурсу фотографії дуже легко визначити місце, з якого вона зроблена. А нам тут зайві проблеми ні до чого. І так сєпари час від часу терикон обстрілюють для профілактики.
— Місце секретне, сєпари про нього поки що не знають, — підтримав комбат.
Невдовзі мене змінив на посту Маестро, і я коротко розповів йому про недоумкуватих туристів.
* * *
Варимо з хлопцями обід, а тут саме зі штабу Південного оперативного командування до нас на Топольки приїхав генерал. Два буси видерлися на терикон. Дванадцять охоронців, решта — прихвосні. У чорних бронежилетах, шоломах, із розгрузками. У руках кулемети і «Мухи». Генерал іде, а вони перебігають навколо нього і під кожним кущем займають кругову оборону. Дуже схоже на бойовик «Охоронець». Я стою в холодочку під деревом у панамі, шортах і шльопанцях, і то мені жарко. А ці термінатори повністю одягнені, у броні бігають між кущами на сонці. Начебто нічого особливого. Але мені цікаво: Звідкіль на верхівці терикону візьмуться танки, щоб напасти на генерала?
Чому генерал так нас боїться, що відгородився кулеметами?
Якого лиха усі ці круті спеціалісти не воюють на передовій?
Чому в штабних пацюків кращі автомати, ніж у розвідників?
Чому на усіх приїжджих НАТОвська форма, а не розрекламована вітчизняна пікселька?
Генерал попхався на спостережну позицію, позаглядав на горлівські терикони, витягнув смартфон і зібрався зробити селфі на фоні переднього краю. Мабуть, щоби потім мати доказ, що він на передовій був.
— Е-е-е, телефончик заховайте! — голосом господаря сказав, як відрізав, Маестро.
— Да ти знаєш, кто я? — увімкнув режим великого начальника генерал, а його свита з-позад спини хором зашипіла на Маестро.
— У тім то й справа, що не знаю. Ви фотку десь в Однокласниках висвітите, і сєпари по ній дізнаються, де наша позиція. Вам вдома все одно, а нам зайві міни на голову.
— В прінципє, правільна, салдат, — дав задній хід генерал і рушив на вихід.
— А ти дивувався, Démon, що журналюги безтолкові. Тут безтолкові генерали трапляються, — веселився потім Маестро.
* * *
Не встигла влягтися курява за генеральським ескортом, заявляється на Топольки наш Команділа. Привіз шишаріком продукти на кілька днів.
— Товиришу майор, ви квадрокоптер привезли? — поспішає назустріч Матільда.
— Нє прівьоз! Єво сдесь могут сбіть!
— Так ми не будемо його в тил до сєпарів відправляти, піднімемо над головами кілометра на два у висоту, заглянемо в зеленку і за терикони, та й усе. Він же малий, вони його навіть у бінокль не побачать на такій відстані. Нас тут сєпарські міномети уже дістали, а вирахувати їх ніяк не можемо, терикони заважають.
— Я сказал нєт! Ета слішкам дарагая вешчь, штоби йєйо проста так угробіть.
— А те що нас криють тут майже кожен день, це теж «проста так»?
Далі Команділа побачив мене й швидко змінив неприємну тему.
— Démon, я буду тєбя снашать за нарушеніє форми адєжди.
— Мене снашати — що небо фарбувати: то фарби мало, то драбина коротка.
— Да ти ахрєнєл, салдат! Гдє бєрци, гдє штани?
— Пекло 40 °C, навіть у затінку дихати нічим, які можуть бути берці?
— Ну я же хажу! Абуца! Адєца! Шчтоби больше падобнава нє відєл! Пріказ камбріга хадіть в піксєлькє.
— Бо що, випишете мені три дні розстрілу? За нормами забезпечення форма і берці видаються один раз на пів року. Я свої отримував десять місяців тому, їх уже давно немає, зносив і попалив. Піксельку нам навіть не видавали. Якщо хочете, щоб я парився у формі, мені цю форму хоча б видайте для початку. А доти ходитиму в тому, що маю.
— Ти пазоріш всю разведку! Пара ізбавляца ат етіх борзих дємбєлєй!
Поки дер горлянку, хлопці розвантажили машину, і Команділа поїхав.
— А що це у вас за вереск був, весь терикон ходором ходив? — вигулькнув із-за куща черемхи командир коректувальників «Урагану» Бармалєй. — Турботливий і мудрий командир? Що хотів? До речі, він безпілотника привіз?
— Болта на сорок, а не безпілотника[25]. Не повіриш, весь оцей крик через те, що побачив мене в шортах і шльопанцях. Своїм зовнішнім виглядом, виявляється, я соромлю Збройні сили, розвідку і його особисто.
— Чим більше в армії дубів… Ви ж не бухаєте, на пости ходите акуратно, роботу свою робите. Мені б таких підлеглих, я би й горя не знав… А навіщо ж тоді британці шорти своїм солдатам шиють? — показує очима на свої ноги у камуфльованих шортах Desert і шльопанцях. — Я навпаки, раджу своїм хлопцям роззутими побільше ходити, щоб ноги не пріли. На днях скинув баригам знайомим кілька тисяч, щоб на весь взвод такі шорти привезли, на тридцять чоловік. Може, давай я з ним на цю тему поговорю?
— Марно. Що чекати від мента, якого з Беркута вигнали? Хай біситься. Тут, на передку, він мене не вгризе. У крайньому разі задавлю і скину з терикона в кущі, на нейтральну смугу, туди до кінця війни ніхто не полізе. А як повернемося в бригаду, відчуваю, поп’є з мене крові по повній програмі.
— Не хвилюйся, ми заступимось, — підтримують хлопці.
— До
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Окопні історії: фронтовий щоденник», після закриття браузера.