Читати книгу - "Сад забутих плодів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дідусю, цей товариш — режисер Наумов.
Молотов повернув до них обличчя, уже давно спотворене старістю: одне око напівзаплющене, край нижньої губи тікає від лінії верхньої губи — наче лице ось-ось скривить гримаса відрази. Старий дипломат почав підводитися, щоб потиснути руку гостеві. Наумов квапливо попросив його не турбуватися. Але Молотов не припинив своїх зусиль.
Розгорнулася жорстока й нескінченна боротьба немічної плоті, що прагнула піднестися над стільцем, до якого була припечатана. Уповільнене фільмування. Проте він спромігся підвестися й устояти на ногах. Він простягнув Наумову свою широку долоню, але тому здалося, наче він потискає щось на зразок тендітної і кістлявої лапи велетенського птаха. Молотов одразу рушив до невеличкої вітальні з диваном і маленьким старим телевізором. Онука сіла поруч з ним, а Наумов чимдуж почав голосно пояснювати, що змусило його домагатися цієї зустрічі:
— Вячеславе Михайловичу… дякую, що дали мені можливість обмінятися з вами кількома словами… Для мене це було б дуже важливо, якщо би ви дозволили зафільмувати ваші міркування на предмет Тегеранської конференції… оскільки є різні версії щодо того, чи була здійснена німцями спроба замаху на велику трійку лідерів… Як вам відомо, відповідних документів немає, тож ваше роз’яснення… Я можу сподіватися зняти його?
Молотов сидів, похнюпивши голову, занурений у свої сонні роздуми. Нарешті він підвів голову і сказав:
— Я не можу зараз нічого відповісти на ваше прохання.
— В’ячеславе Михайловичу… У мене така славна союзниця… — почав Наумов, торкаючи за плече онуку старого, щоб показати, кого має на увазі, — тож я переконаний, що ви погодитеся.
Молотов обернувся і спрямував на нього погляд, сповнений величезної юнацької енергії. Проте голос, який супроводжував цей погляд, був виразно старечим:
— Раджу вам, ніколи не довіряйте союзникам.
Поза сумнівом, він посилався на Тегеран, але також на свої дружні стосунки, перш за все, зі Сталіним, який запроторив його дружину на чотири роки в сибірські табори. І він, щоб вижити, не смів за неї просити.
За три місяці по тій зустрічі Молотов помер.
Своє сімдесятиліття відзначатиму в Москві. Я дедалі більше нагадую одного з тих котів, що зникають із дому. Навіть задля операції на мозку я їздив до Москви. Сьогодні на борту італійського літака чути було здебільшого англійську.
Упродовж усього польоту я думав про те, як калічать цю мову. Поруч зі мною американець щось говорив, похнюпивши голову, і стюард нахилився, дослухаючись до його бурмотіння. Мені це допекло, і я порадив юному чоловікові зібрати слова в горнятко: це давало б йому шанс надибати золотий зуб на денці.
Щойно шасі торкнулися брудної від снігу землі московського аеропорту і квапливі руки пасажирів потяглися до своїх валіз, я почув, що з бортового радіо лунає тема Кальверо з фільму «Вогні рампи» Чапліна. Я сидів нерухомо, нашорошивши вуха, уловлюючи ту ледь чутну розпачливу мелодію. Я ще глибше з тугою усвідомив, що мені вже сімдесят і що та музика адресована винятково мені.
Ми відвідали на Новодівочому кладовищі могили Гоголя й Чехова. Вони близько розташовані одна до одної, та, як завжди, я помилився. Переконаний, що стою перед могилою Чехова, я сфотографувався поруч із надгробком невідомої мені особи. На гіллі високих дерев сиділи й похмуро крюкали старезні ворони. Барельєфи великих акторів Станіславського помережив сніжок. В очах московського люду — на вулицях, перед вітринами напівпорожніх крамниць — стоїть міраж свободи. Гострі парламентські дискусії мають великий успіх на телебаченні. Підтвердження того, що скінчилися часи сталінської темної замкненості.
Минулої ночі мені снилися скам'янілі мушлі, які я розщеплював ножем у пошуках перлин. Я знайшов їх чимало, щасливий із того, що набралося на ціле намисто; та коли я їх перелічував, то перли почали розтоплюватися в мене в руках, наче гарячий віск.
Я пішов на Новий Арбат, 7 градусів нижче нуля. Я одразу змерз, як той цуцик. Якийсь бородань намагається скликати мітинг на порожній вулиці. На бортиках усіх вітрин художники-самоуки повиставляли свої роботи: я уважно оглядаю картину з верблюдом, що йде узбецькою пустелею. Від цього в мене виникає відчуття, ніби на мене тягне гарячим повітрям.
Я одягнув чорний оксамитовий піджак. Виступатиму на телебаченні. Я приїхав до старої Москви з будинками кольору паленого цукру і квітковою ліпниною навколо вікон. Я перетнув укритий кригою двір. Іду незручними приміщеннями низької будівлі. Осьде й великий стіл, а за ним журналісти, що ставитимуть запитання. Наче зачарований, я раз у раз дивлюся у грубі лінзи окулярів якоїсь пані, що намагається навести на мене фокус, схиляючи голову праворуч, майже паралельно до краю столу. Я, промовляючи, теж хилю голову набік, щоб дивитися в очі тільки цієї пані.
Друга половина дня. Джанніні з дружиною — друзі, що з нами в Москві, — сьогодні зранку знову намагалися потрапити на Красну площу, закриту для громадськості через поточні засідання в Думі. Вони стали в довжелезну чергу до мавзолею Леніна, бо то був єдиний спосіб потрапити на площу.
Коли я побачився з ними по тому, вони були геть спустошені. І ошелешено повідомили мені, що Ленін виявився дрібним «коротуном».
Небо сіре, але десь за лаштунками ховається сонце.
На жаль, сьогодні мій День народження. Завжди здоровіше віддалитися від урочистостей — часто надмірних. Навіть вигук може пролунати подібно до бурі. Наше таксі пливло калюжами. Голуби чвякають у грязюці червоними лапками. Я питаю себе, чим мене так зачаровує ця метрополія з довгими щупальцями передмість, де великі житлові будинки стоять по коліна в багні. Ми з’їли в невеликому «кооперативному» ресторані несмачний обід.
В одному інтерв’ю я сказав, що споживацтво розпорошить велику цінність — імовірно, єдину, — що врятувалася й, можливо, зміцнилася під сталінським режимом: духовність російського народу. Прийдуть рулони туалетного паперу, і хіба що в борщі їх тоді не знайдеш.
Донський монастир укритий сухим закаляним листям, із хитких мармурових і кам'яних надгробків дощ змиває імена та барельєфи. Скоро вони перетворяться на колекцію невеликих кутастих пірамід.
Я знайшов темний і блискучий мармуровий надгробок, на який із десяток років тому, одного снігового дня я обперся ліктем, щоб відпочити. Цього разу я попестив мармур, під яким спочивають рештки Римського-Корсакова.
Учора надвечір мене відвідав славний грузинський сценарист Дато. Він знімає документальний фільм про життя родини Багратіоні, що царювала в Грузії до 1801 року. У Тбілісі, теперішній
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сад забутих плодів», після закриття браузера.