Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні 📚 - Українською

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову" автора Клаудіо Лаґомарсіні. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 48
Перейти на сторінку:
і замахується на Бовдура. Але рухається так повільно, що пасинок легко уникає удару простим кроком назад. Бовдур теж розмахується, зараз почнеться бійка, але втручаюсь я. Його стримують двоє типів з вусами — таких однакових, що здаються близнюками.

Я вириваюся з маминих рук і підходжу до Дятла, якому зараз непереливки. Адже тепер усі родичі визвірилися на нього і стали на бік пасинка.

Я хапаю Дятла за рукав сорочки, відтягую його назад. Ніколас завмер на порозі жалобного залу, не знаючи, що йому робити. Озирається, ніби хоче сховатися в одній кімнаті з померлою.

Бовдур, якого тепер утримують-підтримують усі родичі, заводить недолуге звинувачення, перемішуючи італійську з діалектом. Звертається до них, повернувшись спиною до Дятла і моєї бабці. Каже, що то Дятел свою жінку порішив. У суді нічого не докажеш, мабуть, адже оцей звірюка і надалі стверджуватиме, що синці вона набивала собі сама, коли падала. Але ж усім відомо, що він її бив. Споконвіків, він сам це бачив, на власні очі, коли ще був малим, і на старості не перестав бити, — це точно. А якщо її вбили не його штурхани, тоді винне в усьому нещасливе подружнє життя з його обрáзами, насильством і зрадами, живе і не останнє підтвердження яких — ось тут, в усіх на очах. То його ноги більше не тримають? Зате духом він так і не вгамувався, просто з роками скоротив радіус дії своїх походеньок: з Європи до Італії, потім з регіону до провінції, з міста до кварталу, з кварталу до вулиці. Був бабієм, бабієм і помре.

Дятел слухає його з піною біля рота (піна — в буквальному сенсі, що капає йому з куточка губ). Як той при­чмелений боксер, що завдає відчайдушного удару наосліп, кричить на діалекті:

— Та я ж тобі за батька був! Я, оцей звірюка, був тобі за батька! Твій справжній батько, де він?! Усі знають, як воно було: повісився, бо був голубим і хотів утекти з одним типом! Його батьки прознали, не дали йому втекти, от він і повісився! А тебе й твою матір хто забрав до себе додому, га? Оцей звірюка, оцей дурень, що зараз стоїть перед тобою!

Я шукаю очима Ніколаса, але ніде не бачу. І його мопед теж зник.

**

Я не пригадую, чи мені колись доводилося бачити, щоб таксі так глибоко проникало у заплутані лабіринти тутешніх найвіддаленіших вуличок, аж до нашого провулка з його майданчиком для паркування. Коли дверцята таксі відчиняються, з машини вилазить колоритна фігура, яка цілком відповідає незвичній ситуації: здоровенний живіт, пишні на кшталт велосипедного керма сиві вуса, гостроносі чоботи, ковбойський капелюх і хустка на шиї.

Почувши дзвінок домофону, з дверей виглядає Дятел і підозріло придивляється до дивного типа. Спершу не впізнає. Чи, може, просто завмирає від несподіванки, побачивши перед собою живу карикатуру на американця — розбагатілого італійського емігранта, яким би його зобразив художник у коміксах. Вусань першим порушує мовчанку.

— Гей, придурку, — говорить, — ти що, не впізнаєш мене? Я — Недо!

Коли в очах Дятла нарешті з’являється слабкий проблиск свідомості, Недо кидає на землю спортивну сумку, яка до цього висіла в нього через плече. Я спостерігаю, як ті двоє довго обіймаються, хоча й поводяться незграбно через животи, що випинаються вперед у обох. На якусь мить мені навіть здається з мого спостережного пункту, що Дятел схлипує.

Поки Недо розташовується зручніше в альтанці, Дятел заходить до хати й виносить сулію свого особливого вина. Про всяк випадок (хто його знає, що вони там п’ють о третій дня у своїх америках!) прихоплює ще й пляшку віскі J&B.

Проте, на великий подив і розчарування Дятла, Недо заявляє, що з 1996 року не п’є алкогольні напої. Супроводжує відмову орацією про віру, родину і турботу про тіло як храм для душі. Натреноване вухо (моє натреноване тривалим переглядом телевізора) негайно розпізнає риторику колишнього п’янички, який подався у протестанти. Зніяковілий Дятел повертається до хати й знаходить пляшечку «Кродіно»[25].

— Тільки він теплий, як сеча, — говорить Дятел, вдаючи безтурботного, — треба додати льоду.

Недо розмовляє якось дивно: або на діалекті, або гундосить у ніс, коли намагається перейти на чисту італійську.

Вже через кілька хвилин, достатніх, щоб охолодити й випити «Кродіно», всі теми для розмови вичерпано: останні роки життя аж до смерті паралітички, мережа казино, що належить Недо, його перша дружина й американські діти, друга дружина й мексиканські діти. Болячки на старості. The end, my only frend[26].

Недо бере сумку, яку до цього кинув на землю, і починає в ній копирсатися. Виймає кілька невеликих предметів, яких з такої відстані не можу як слід роздивитися. Згодом бачу, як Дятел підводиться, йде до наших воріт і дзвонить. Відповідає мама і відхрещується від нього як може. Каже, що їй треба куховарити. Верби немає вдома, Вейн у крамниці. Доводиться йти мені самому і вигадувати поважні причини для решти.

Спершу Недо звертається до мене англійською. Я нічого не розумію; здається, у нього сильний південноамериканський акцент, але, можливо, це просто погана вимова.

— А він казав, що ти добре знаєш англійську, — каже мені Недо, — мені потрібен перекладач для моїх друзів-­американців, які приїжджають сюди у відпустку.

Я відповідаю, що розмовляю англійською на шкільному рівні — так собі, нічого особливого. Тоді Недо наказує мені порахувати до десяти. Вже на цифрі «три» перебиває мене, щоб виправити: «two» слід вимовляти з «т». А всі італійці замість неї вимовляють «ч».

Недо витягує із сумки пакунок з карамельками, зефіром, плитками шоколаду та іншою бридотою, якої повно у будь-якому супермаркеті, — бачу ще «марси» та «снікерси». Не розумію, навіщо було перти їх літаком аж з Америки.

Дятлові він подарував фішки з казино і невелику пластмасову рулетку з малесенькою кулькою всередині. Змушує нас вибирати: red or black[27]? Перекладає для Дятла, який вибирає чорне. Кулька зупиняється на червоному, і я виграю шипучу карамельку з лимонним смаком. Дятла, схоже, це розважає; на якусь мить він забуває — ми обоє забуваємо — про жалобу, труну, хризантеми[28], гнітючий смуток останніх днів.

Інколи поведінка Недо мене дратує: він поводиться з нами як із дикунами. Дятел не звертає уваги, для нього таке ставлення — як «дежавю» дитинства: мабуть, пригадує, як союзники-американці давали йому шоколадки й жувальні ґумки в обмін на фотографії з усмішкою.

Згодом Недо витягує із сумки алюмінієву табличку. Він уже знає про крадіжку — напевно, Дятел розказував по телефону. На табличці зображено револьвер. І

1 ... 29 30 31 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"