Читати книгу - "Сфера"

Відчинила двері і побачила не батьків, а велетенську безформну Мерсерову постать. Він стояв у передпокої. Щоразу, коли бачила його після якоїсь перерви, завжди аж здригалася, що він такий здоровезний і вайлуватий. Тепер Мерсер мав довше волосся, тож здавався ще масивнішим. Голова застилала все світло.

— Почув, що ти приїхала, — сказав він. У руці тримав грушу.

— А ти чого тут? — запитала вона.

— Вони подзвонили, щоб допоміг, — сказав він.

— Тату? — вона поквапилася повз Мерсера до вітальні. Тато саме відпочивав. Випроставшись на дивані, дивився по телевізору бейсбол.

Не піднімаючи голови, перевів на неї погляд.

— Привіт, доню. Чую, ти під’їхала.

Мей сіла на журнальний столик і взяла татову руку.

— Як ти?

— Добре. Перелякався. Думав, уже кінець, але відпустило. — Ледь підняв голову, щоб зазирнути Мей за спину.

— Дивишся бейсбол?

— Дев’ята подача, — сказав він.

Мей відступила, щоб не затуляти екран. До кімнати ввійшла мама.

— Зателефонували Мерсерові, щоб допоміг перенести тата в машину.

— Не хотів викликати «швидкої», — пояснив тато, не відриваючись від бейсболу.

— Мав приступ? — запитала Мей.

— Вони не впевнені, — сказав Мерсер із кухні.

— Може, ліпше хай батьки мені скажуть? — вигукнула Мей.

— Мерсер — наш рятівник, — мовив тато.

— Чому ж не подзвонили мені і не сказали, що все це не дуже серйозно? — запитала Мей.

— Було серйозно, — відповіла мама. — Коли дзвонила.

— Але він уже бейсбол дивиться.

— Тепер полегшало, — сказала мама, — але спочатку ми просто не знали, що робити. Зателефонували Мерсерові.

— Мерсер урятував мене.

— Тату, не думаю, що Мерсер урятував тобі життя.

— Я не кажу, що вмирав. Але ти знаєш, як я ненавиджу отой цирк із фельдшером на «швидкій» і сиренами, коли збігаються всі сусіди. Тому подзвонили Мерсерові, і за п’ять хвилин він уже був тут, допоміг мені дістатися до машини, а тоді відвіз до лікарні, от і все. Так набагато спокійніше.

Мей дратувалася. У страшній паніці вона дві години гнала машину, а тато розлігся на дивані і дивиться бейсбол. Мчала дві години, а вдома походжає її «колишній», що батьки проголосили його героєм. А хто вона тоді? А так собі, хтось. Якась ніби і зайва. І це ще раз нагадало, скільки всього їй не подобалося в Мерсері. Завжди хотів, щоб його вважали добрим, і робив задля цього все, тому Мей аж пересмикувало, коли тільки й чула від Мерсера про його доб-роту, чесність, надійність, його безмежну співчутливість. Але з нею він був інакший, завжди набурмосений, завжди дуже зайнятий, коли їй щось було треба.

— Хочеш смаженої курки? Мерсер привіз, — сказала мама, а Мей подумала, що це хороша нагода пересидіти п’ять-десять хвилин у туалеті.

— Піду вмиюся, приведу себе до ладу, — сказала вона і потупотіла нагору.

Пізніше, коли вже поїли і поговорили про минулий день, розповіли, як страхітливо падає зір у батька і як збільшується оніміння в його руках — за словами лікарів звичні симптоми, що піддаються лікуванню або принаймні з ними можна боротися, — коли батьки пішли спати, Мей із Мерсером посідали на задньому дворі. Від трави, дерев, від омитої дощем сірої загорожі, що їх оточувала, так і віяло спекою.

— Дякую, що допоміг, — сказала вона.

— А мені що? Вінні тепер уже легший.

Мей не хотіла про таке чути. Не хотілося, щоб її тато ставав легший і його можна було так запросто переносити. Тому змінила тему розмови.

— А як твій бізнес?

— Непогано. Навіть дуже непогано. Того тижня мусив узяти собі учня. Як тобі таке? Я маю учня. А твоя робота? Як твої справи?

Мей аж розгубилася. Рідко бачила Мерсера таким завзятим.

— Добре, — сказала вона.

— Радий чути. Дуже втішений за тебе. Так і знав, що все в тебе вигорить. Що робиш, програмуєш?

— Я у ВК. Враженнях Клієнта. Поки що маю справу з рекламодавцями. Стривай. Днями щось бачила про твої вироби. Шукала тебе в мережі, а натрапила на коментар, начебто комусь від тебе доставили щось зламане. Замовник так психував. Та ж ти, мабуть, бачив.

Мерсер театрально зітхнув.

— Не бачив, — і враз спохмурнів.

— Не хвилюйся, — сказала вона. — То, видно, хтось трохи той-во…

— А тепер він не виходитиме мені з голови.

— Але моєї вини нема. Я лише…

— Ти тільки сказала, що є недоумок, який ненавидить мене і хоче зашкодити моєму бізнесу.

— Там були й інші коментарі, здебільшого дуже навіть схвальні. Один був навіть смішний. І вона почала гортати інформацію в телефоні.

— Мей. Будь ласка. Дуже прошу тебе, не читай.

— Ось він: «І що, всі ті бідні олені поздихали заради такого гімна?»

— Мей, я ж тебе просив, не читай мені це.

— А що тут такого? Кумедно!

— Як іще тебе просити не робити того, що мені неприємно?

Саме такого Мерсера Мей пам’ятала і терпіти не могла — колючого, насупленого, свавільного.

— Це ти про що?

Мерсер глибоко вдихнув повітря, а Мей уже знала, що зараз він виголошуватиме промову. Якби десь тут була кафедра, він виліз би на неї і виймав би нотатки з кишені свого спортивного піджака. Два роки місцевого коледжу, а він вважав себе мало не якимсь професором. Любив виголошувати промови про органічну яловичину, про перші альбоми «Кінґ Крімсон» і щоразу розпочинав їх глибоким вдихом — вдихом, що казав: «Вмощуйся якнайзручніше, це забере трохи часу і прочистить твій мозок».

— Мей, хочу тебе попросити…

— Знаю, ти хочеш, щоб я перестала читати коментарі твоїх клієнтів. Добре.

— Ні, не про це…

— Ти хочеш, щоб я їх тобі прочитала?

— Мей, а може, я все-таки закінчу речення? Тоді ти знатимеш, що я хочу. Не треба намагатися вгадувати закінчення кожного мого речення, бо ти все одно помиляєшся.

— Ти говориш дуже повільно.

— Я говорю нормально. Ти просто нетерпляча.

— Гаразд. Валяй.

— Тепер ти вже аж задихаєшся.

— Мабуть, від нудьги.

— Від розмов.

— Від повільних розмов.

— Дозволиш мені сказати? Всього три хвилинки. Виділиш мені три хвилинки, Мей?

— Добре.

— І три хвилинки ти не знатимеш, що я хочу сказати, добре? Хай буде сюрприз.

— Гаразд.

— Чудово. Мей, нам треба змінити манеру нашого спілкування. Щоразу, коли я тебе бачу або ми листуємося, то завжди немов через фільтр. Шлеш мені якісь лінки, цитуєш про мене чиїсь слова, кажеш, що бачила мою фотку в когось на стіні… Завжди напирають треті люди. Навіть коли ми розмовляємо віч-на-віч, ти розповідаєш, що думає про мене хтось там. І виходить так, ніби ми ніколи не буваємо самі. Щоразу, коли тебе бачу, біля тебе купа якихось людей. Зажди дивишся на мене очима сотень інших.

— Послухай, тут немає ніякої драми.

— Мені хочеться говорити безпосередньо з тобою. Щоб ти не приводила з вулиці