Читати книгу - "Сфера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Гаразд, — сказав Ґас, набираючи ім’я «Мей Голланд» на своєму планшеті. У пошуковому рядку на екрані з’явилося її ім’я — у три фути завбільшки.
— Отже, Френсіс хоче призначити побачення Мей, але не хоче пошитися в дурні. Про що йому треба знати насамперед?
— Про алергію! — заволав хтось.
— Добре, алергія. Зараз пошукаємо.
Він клікнув на іконку з кішкою, яка чхає, й одразу внизу виникла ціла строфа:
Можлива алергія на клейковину
Алергія на коней
У мами алергія на горіхи
Більше жодних імовірних алергій
— Гаразд. Можу клікнути на будь-що у цьому переліку й дізнатися про все докладно. Спробуємо клейковину. — Ґлас кілкнув на перший рядок, після чого з’явився щільний перелік посилань і текстових блоків. — Як самі бачите, «ЛяЛя» знайшла все, що було у постах Мей. Система зібрала всю інформацію і перевірила її на релевантність. Можливо, Мей колись згадувала про клейковину. Можливо, купувала чи коментувала продукти, що її містять. І тоді можна буде припустити, що вона має алергію на клейковину.
Мей хотіла піти з презентації, але знала, що це ще більше приверне до неї увагу, тому вирішила не рипатися.
— Погляньмо на коней, — сказав Ґас і клікнув на наступний рядок. — Тут ми можемо бути впевненіші, адже маємо три пости, у яких сказано прямо: «у мене алергія на коней». То як? Тобі це знадобиться? — звернувся Ґас до Френсіса.
— Безперечно, — погодився Френсіс. — Я хотів був піти з нею в конюшню поласувати хлібом на дріжджах. — Він скорчив перед залою пику. — Тепер буду мудрійший!
Публіка сміялася, а Ґас кивав головою, мовляв, хороша ми пара.
— Гаразд, — провадив він, — майте на увазі, що згадки про алергію на коней за 2010 рік, і знайдено їх — де б ви думали? — у «Фейсбуці». Начувайтеся ті, хто вважав, що нерозумно з нашого боку стільки грошей втелющити за фейсбучні архіви! Добре, алергії нема. А тепер увага. Найперше, що мені спадає на думку, це їжа. Френсісе, чи збираєшся ти з нею десь повечеряти?
Френсіс відповів хоробро:
— Так, Ґласе, збираюся. — Мей не впізнавала цієї людини на сцені. Куди подівся Френсіс? З цієї його нової версії їй хотілося душу вибити.
— Гаразд, а зараз про те, що завжди йде не до пуття, по-дурному. Нема більшого клопоту, ніж: а куди ми підемо вечеряти? Та мені байдуже. Справді. Куди б ти хотіла піти? Мені все одно. А ти куди хочеш? Усе, кінець цій ху… херні. «ЛяЛя» розкладе вам усе по поличках. Коли і що вона постила, сподобався їй ресторан чи не сподобався, коли вона просто згадала про якусь їжу — все це оцінюється, сортується, і зрештою ми отримуємо отакий перелік.
Він клікнув на іконку їжі, й одразу з’явилося багатоступінчасті списки — з рейтингами страв, назвами ресторанів, сортуванням закладів за містами та районами. Списки були страхітливо докладні. Не оминули навіть закладу харчування, де вони з Френсісом їли на початку тижня.
— Тепер клікаю на ресторан, що мені сподобався, і якщо вона платила через «ВірТи», я знатиму щó вона замовляла, вечеряючи там останнього разу. Клікаю отут і бачу спеціальні пропозиції у тих ресторанах на п’ятницю, коли призначено наше побачення. Ось середній час очікування на столик того дня. Непевності покладено край.
Презентація тривала, Ґас і далі показував, які фільми подобаються Мей, де вона любить гуляти і бігати, її улюблені види спорту, улюблені краєвиди. Здебільшого все було правильно, і поки вони з Френсісом корчили на сцені двох дурнів, а публіка дедалі більше дивувалася новому софту, Мей, яка спершу ховала обличчя в долонях, незабаром щонайнижче зсунулася в кріслі, а потім нарешті, відчувши, що її ось-ось викличуть на сцену підтвердити велику могутність цього нового інструмента, зіслизнула з місця і, зігнувшись, пішла вздовж ряду до бічних дверей зали, а вже за хвилю стояла у тьмяно-білому світлі похмурого дня.
— Вибач мені.
Мей бачити його не могла.
— Мей, вибач. Не розумію, чого ти підірвалася.
Нехай навіть не підходить. Повернулася за стіл, а він поплентався за нею і навис над душею, немов якийсь стерв’ятник. Навіть не глянула у його бік, бо крім страшної відрази до нього, до його кволого обличчя та метушливих очиць, крім переконання, що більше ніколи не бачитиме цієї мерзенної мармизи, вона ще й мусила працювати. Відкрився пообідній канал, і потік був щільний.
— Поговоримо пізніше, — сказала вона, але не мала наміру з ним говорити ані сьогодні, ані будь-коли. У тій певності знаходила деяку полегшу.
Зрештою він пішов, принаймні зникла його тілесна оболонка, та за лічені хвилини він знову з’явився на її третьому моніторі, благаючи прощення. Він усе розумів, виправдовувався, що не можна було так її ошелешувати, але Ґас наполіг на сюрпризі. До вечора надіслав сорок або і п’ятдесят повідомлень, вибачаючись, пояснюючи, яка вона стала знаменита, а якби вийшла на сцену, було б іще краще, бо зала аплодувала стоячи, бажаючи її побачити. Запевняв, що інформацію на екрані отримано з відкритих джерел, і тут нема чого соромитися, дані, зрештою, взято з постів, що написала вона особисто.
Мей знала, що це правда. Вона не сердилася за розголошення її алергії. Чи улюблених страв. Вона відверто про це розповідала вже роками і вважала, що пропонувати свої уподобання і отримувати інформацію про чиїсь — найбільше приваблює її в онлайновому житті.
Що тоді її так принизило у Ґасовій презентації? Ніяк не могла збагнути. Невже сама лише несподіваність? Прицільна точність алгоритмів? Можливо. Але знову ж таки, вони були не цілком точні, то, може, в цьому проблема? В тому, що матрицю вподобань подають як твою сутність, як тебе загалом. Либонь, саме в цьому. Нібито і дзеркало, але зі втратами і спотвореннями. І якщо Френсіс так хотів тієї інформації, то чому б не попросити у неї? Водночас, її третій монітор пополудні аж рябів від привітальних повідомлень.
«Мей, ти — чудо».
«Молодчина, нубі».
«Не можна на конях. То, може, на ламі?»
Якось дотягла до кінця робочого дня і вже після п’ятої помітила блимання свого телефону. Пропустила три повідомлення від матері. Прослухала; в усіх трьох ішлося про одне і те ж: «Приїзди додому».
Їдучи пагорбами і крізь тунель на схід, вона зателефонувала мамі і довідалася подробиці. У батька стався приступ, і його забрали до лікарні, сказали залишитися на ніч під наглядом лікарів. Тому Мей мала поїхати просто туди, але коли приїхала, то в лікарні його вже не було. Зателефонувала матері.
— А де він?
— Уже вдома. Вибач. Ми щойно дісталися. Ну думала, що ти так швидко приїдеш. З ним усе добре.
Вирушила додому, а як приїхала, задихана, сердита і перелякана, то на під’їзній доріжці побачила «тойоту»,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сфера», після закриття браузера.