Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

— Мушу зауважити, це не ваша царина, Пойнтсмене, — усміхається д-р Аарон Траустер. — Ваші подразники зазвичай структуровані, чи не так?

— Вважатимемо, що я відчуваю якусь нездорову цікавість.

— Та ні, не будемо. Лишень не кажіть, що не забрудните в цьому ваші чисті павловські ручки.

— Ні, Траустере, не зовсім так. Якщо ви вже про це почали. А ще ми залишили дуже структурований подразник. Власне, той самий, що нас і зацікавив. Хочемо піддати Слотропа дії німецької ракети…

На ліпленій гіпсовій стелі над головами присутніх буяє методистське бачення Царства Христового: леви обіймаються з ягнятами, фрукти нестримним потоком сипляться в руки й під ноги джентльменів і леді, селян і молочниць, лиця у них не надто природні. Крихітні створіння злісно шкіряться, хижі звірі наче обкурені чи сонні, а люди взагалі нікому не дивляться у вічі. А в «Білій візитації» багато дивини й поза стелями. Класична «маячня» в найкращому вигляді. Комора спроєктована під арабський гарем у мініатюрі — нині про причини можна хіба гадати, — там повнісінько шовків, вічок і ліпнини. Бібліотека якийсь час правила за хлів, підлога опущена на три фути й до порога завалена багном, у якому велетенські глостерширські плямисті свині бабралися, рохкали й байдикували літо за літом, розглядали полиці з клейончастими томами та міркували, чи добре вони смакуватимуть. У цій будівлі вігівська[114] ексцентричність сягає доволі нездорових меж. Кімнати трикутні, сферичні, зведені в лабіринти; хоч звідки поглянеш, витріщаються чи шкіряться портрети чудасій генетики. На фресках у ватерклозетах Клайв і його слони топчуть французів під Плассі[115], водограї зображують Саломею з головою Івана Хрестителя (вода тече з вух, носа й рота), на підлозі — мозаїчні образи різних версій Homo Monstrosus[116], оригінальне захоплення тих часів — зусібіч один за одним циклопи, гуманоїдна жирафа, кентавр. Повсюди куполи, гроти, гіпсові квіткові композиції, стіни завішані витертим оксамитом або парчею. Балкони випинаються у неймовірних місцях, і над ними нависають ґорґулії, чиї ікла залишили не один слід на головах необізнаних новачків. У найсильніші зливи ці чудовиська здатні хіба пускати слину — водостоки, що їх живлять, багато століть тому вийшли з ладу, очманіло повзуть черепицею повз карнизи, мимо тріснутих пілястрів, завислих купідонів, теракотового личкування на кожному поверсі й бельведерів, іржавих стиків, колон у псевдоіталійському стилі, стрімких мінаретів, кривих перехняблених димарів — будь-яка пара спостерігачів, хоч би як близько вони один до одного стояли, через оргію самовираження бачитимуть різну споруду, у яку до самої реквізиції цієї Війни кожен власник додавав щось своє. Спершу під’їзну дорогу облямовують фігурні дерев’яні куафюри, відтак вони поступаються місцем модринам і в’язам: качки, пляшки, равлики, янголи й повелителі стипль-чезу рідшають, що далі котиш вимощеною щебенем дорогою, розчиняються у зів’ялій безгучності, в тінях тунелю меланхолійних дерев. Вартовий, темна постать із білою портупеєю, стовбичить у мареві твоїх затемнених фар зі зброєю напоготові, і перед ним мусиш загальмувати. Собаки, навчені й смертоносні, пильнують за тобою з лісу. Ось уже підступає вечір, уже пролітають гіркі лапаті сніжинки.

□□□□□□□

Поводься пристойно, бо повернемо тебе д-ру Джемфу!

А оцей, коли Джемф виробляв у нього умовний рефлекс, викинув подразник.

Бачу, д-р Джемф заходив сьогодні поглянути на твою штучку, га?

— «50 000 дражнилок Ніла Ноуспікера».

§ 6.72. «Жахливий Нащадок»

«Нейленд Сміт Прес»

Кембридж, Массачусетс, 1933

ПУДИНГ: Але ж це…

ПОЙНТСМЕН: Сер?

ПУДИНГ: Це ж якось не по-людському, Пойнтсмене. Отак лізти в чужу голову?

ПОЙНТСМЕН: Бригадире, ми продовжуємо багаторічну традицію експериментів та опитувань, і то Гарвардський університет, армія США. Навряд чи це недостойні інституції.

ПУДИНГ: Ми не можемо, Пойнтсмене, це звірство.

ПОЙНТСМЕН: Але ж американці його вже обробили! Ви що, не розумієте? Ми ж не розбещуємо незайманих чи щось таке…

ПУДИНГ: А ми хіба мусимо, якщо навіть так чинять американці? Треба, щоб вони нас розбестили?

Ще десь 1920-го Ласло Джемф дійшов висновку, що оскільки Вотсон і Рейнер успішно виробили у свого «Малого Альберта[117]» умовний рефлекс жаху перед будь-чим пухнастим, навіть перед власного матір’ю в хутряному боа, то він, Джемф, напевне спроможеться зробити те саме зі своїм «Малим Тайроном» і сексуальним рефлексом. Джемф був тоді у Гарварді — запросили з Дармштадту, це сталося на світанку його кар’єри, до плавного переходу в органічну хімію (доленосна зміна сфери діяльності, як і — за століття до того — прославлений перехід самого Кекуле[118] до хімії від архітектури). Для експерименту Джемф одержав невеликий грант Національної науково-дослідної ради (в рамках програми психологічних досліджень ННДР, започаткованої під час Світової війни, коли виникла потреба у методах відбору офіцерів і кваліфікованих рекрутів). Можливо, через недостатнє фінансування доктор і поклав собі стояк малого за цільовий рефлекс. Вимірювати секрецію, як те робив Павлов, означає різати. Вимірювати «страх», рефлекс, обраний Вотсоном, означає надмір суб’єктивності (що є страх? Що таке «сильний»? Хто ухвалює рішення, коли ти на-місці-в-полі, а повагом звірятися з Таблицею Страху просто немає часу?). У ті дні не було потрібної апаратури. Джемфові залишався хіба що трипараметровий «детектор брехні» Ларсона-Кілера, але ж детектор тоді ще був експериментальною моделлю.

А от стояк… він або є, або його немає. Бінарно й вишукано. Спостереження може здійснювати навіть студент.

Безумовний подразник = погладжування пеніса стерильним ватним тампоном.

Безумовний рефлекс = стояк.

Умовний подразник = х.

Умовний рефлекс = стояк за наявності х, погладжування вже зайве, потрібен лишень цей х.

Е… х? це який же х? Той самий — відомий «Таємничий Подразник», що заворожував покоління студентів з курсу поведінкової терапії — ось який х. Середньостатистичний університетський журнал щорічно публікує 1,05 дюйма тексту з цього питання, що, за іронією долі, дорівнює саме середній величині ерекції Малого Т, зафіксованій Джемфом.

Одне слово, за традицією, у дрібного сисунця цей рефлекс знищили б. Джемф, за термінологією Павлова, «загасив» би вироблений еректильний рефлекс, а вже потому відпустив би немовля на всі чотири сторони. Найімовірніше, Джемф так би і вчинив. Однак, як висловився сам Іван Петрович, «маємо не лише говорити про повне або часткове згасання умовного рефлексу, але й розуміти, що воно може тривати за точкою згасання рефлексу до нуля. Неможливо говорити про ступінь згасання