Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

— Протестантська кірха. Громада євангелістів, як їх називали, була найнечисленнішою, зате найкраще зорганізованою. Вони відкрили власну школу, згодом заклали сиротинець. Передусім для своїх, брали, однак, також чужих, — він назвав прізвище відомого композитора. — Не конче читати його біографію, досить послухати музику, щоб зрозуміти, де він навчався. Вона ближча до Баха, ніж до рідних джерел, з яких черпали всі наші світочі. Он на тому виступі свого часу стояв орга́н. Коли я заплющую очі, чую його божественну гру, — приміщення зберігають звуки й мелодії, шерехи і слова, те, що промовлено під цим склепінням, і те, яке тільки помислено, надії і розпач, потяг до чогось, що дало змогу випростатися, стати людством, яке постійно падатиме і підводитиметься, кожного наступного разу оговтуючись після ще гіршої катастрофи, ніж попередня. Підвестись і мріяти — тільки-но ми облишаємо, нас немає.

Вогонь рівним полум’ям линув угору, повторюючи структуру будівлі, мовби її крихітне гаряче серце, що освітлювало нас — його і мене, зблискуючи і зближуючи наші погляди.

Сніг падав великими платками, густий і лапатий, чути було, як він, осідаючи, шелестить, наче спогад про літо, про короткі грози, про краплі, що випаровувалися швидше, ніж досягали землі, про перший осінній дощ по ще зеленому листю.

Коли в березні ми знову прийшли туди, він уже з певністю знав, що всі наступні місяці малюватиме саме цей сюжет, водночас мовби відчуваючи, що його задум залишиться недовершеним. Це промовляло з кожної лінії, там і там недоведеної до кінця. Іноді мені здається, він хотів його таким залишити.

— Колись порохом замащували рани. Мене захоплювала історична тематика. Ти любила читати?

— Не особливо.

— Статистикою доведено, що жінки читають більше, ніж чоловіки.

— Тоді я — статистична похибка.

Він засміявся:

— Для дівчини хлопчачі пригоди, а це майже вся література, напевно, мало цікаві. В дорослому письменстві рахунок дещо вирівнюється, якщо не брати до уваги, що найкращі романи про жінок написані чоловіками. «Мадам Боварі» й «Анна Карєніна» проти «Домбі» і «Братів Карамазових». Два — два.

— Нічия.

— Авжеж, найкрасивіші голи світової літератури.

— Ти грав у футбол?

— Якщо ти маєш на увазі, чи я писав, тоді — ні. Єдиний опус, скомпонований мною, — любовний лист, в одному примірнику для однієї-однісінької читачки.

— І як?

— Він дійшов за призначенням.

— А що тобі дали книжки?

— Втіху.

— Там же ж усе вигадане.

— Зате переживаєш, читаючи, по-справжньому. Чогось іншого я не вимагав, згодом, утім, як я вже казав, ставлення змінилося. А ти?

— Я?

— Як сприймала прочитане ти?

— Ніяк.

Він розгубився.

— Ти ж не стверджуватимеш, що не прочитала жодної книжки?

— Звісно, прочитала.

— Невже залишилась байдужою?

— Прочитане нічого не змінює.

— Я виростав з книжками.

— І багато ти їх подужав?

— Сто сімдесят одну до неповних одинадцяти років.

— Ти рахував?

— Я завів зошит, куди записував назви і дати, роблячи напроти кожної, яку я прочитував більше, ніж один раз, відповідну кількість позначок.

— Аж так серйозно?

— Я обожнював їх.

— А життя?

— Вони були для мене життям. Його неймовірним просторовим розширенням.

— А чому до одинадцяти?

— В одинадцять світ, в якому я жив, розпався на друзки.

Його голос долинав ніби звідкись іздалеку.

— Ти коли-небудь втрачала?

Я не відповідала.

— Гей, ти ще тут?

— Так.

— Він був моїм другом.

— А потім?

— Усе пішло шкереберть. Ми виявилися частиною фальшивої оповіді. Наче достеменні історії — в книжках, а все, що поза ними — помилка, відпадки, рештки, що не ввійшли в основну частину.

— І ти облишив читати.

— Книжки залишалися єдиним містком. Вони мовби спростовували те, що сталося. А потім мене переклинило...

— Чому?

— Важко сказати.

— Ти розчарувався?

— Я почав шукати правди.

— В книжках?

— А ти шукала її в житті?

— Ні, я шукала життя, я полювала за ним. Муха, якій закортіло порозважатися гойданням у павутині.

— Мою спрагу ніщо не могло потамувати — розважальні історії раптом більше не розважали. Одначе я не облишив сподівань.

— І пощастило?

— Так.

— Я не вірю. Якби тобі пощастило, ти не стояв би зараз тут.

— Якраз навпаки.

— Ти впевнений?

— На всі сто.

— В такому разі ти щасливець.

— А що привело сюди тебе?

— Ти справді хочеш почути?

І тоді я розповіла.

Мене нітрохи не бентежило, що всі мали батька і матір. Мати оточила мене увагою, за якою я не уявляла, що в нашій сім’ї може бути ще хтось, крім нас. Мені нікого не бракувало. Коли одного дня вона повідомила: «Це, Надійко, твій батько», — я насупилася. Чоловік біля неї розплився в усмішці, що більше скидалась на ошкір. «Привітайся з ним», — попросила мати. І хоча вона сказала це, як завжди, лагідно, я мовчала. Коли той, про кого вона говорила, простягнув руку, я демонстративно обернулась до обох спиною. «Що з тобою, доню?» — моя поведінка заскочила матір. Я відчула, як усередині в ній щось напнулось, якась невидима тятива. До самого вечора я не промовила жодного слова, знехтувавши її незмінно привітне «на добраніч», до якого того разу домішалися розгубленість й острах, а може, мені лише так здалося.

Оскільки батько призначався для мене, я ніяк не могла збагнути, чому матір не порадилася зі мною, навіть не попередила. Я і гадки не мала, кому надала би перевагу, — такого, як цей, я точно не захотіла б.

Я не могла пробачити, що матір не взяла мене до тієї спеціальної крамниці, де отримують татів. Моя дитяча уява виліплювала їх, мов сніговиків, — то таких, то таких; і всі вони один за одним безнадійно танули. Краще б вона принесла ляльку, яку я доглядала б, вкладаючи в ліжечко, і візок, в якому я возила б її на прогулянку, накривши мережаною ковдрочкою. Втім, я так звикла до життя без батька, що мені його зовсім не бракувало, хай найгарнішого.

Надто довго мати зволікала! Вона вагалася в кожній дрібниці, не кажучи про таку відповідальну справу, як вибір батька. Вона ніяк не могла зупинитись на