Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Світ не створений 📚 - Українською

Читати книгу - "Світ не створений"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Світ не створений" автора Мирослав Лаюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 60
Перейти на сторінку:
світу!

Поки Артем кидав у натовп високослівні розмисли, ніби відсиріле соняшникове насіння, ці двоє потихеньку відійшли вбік, а потім побігли швидко вперед, у головне приміщення заводу. Гримнули велетенські двері. За нами — зачинилася брама! Полетіли віконця й узагалі — завод всередині загуркотів, як громіздкий механізм. А потім — з усіх вікон застрекотіли кулі.

— От падли! Це пастка! Швидко! За мною!

Артем на коні прискакав до величезного вікна, що було низько до землі, нещадно його вибивав. Виламавши раму, застрибнув на коні в приміщення. За ним — я і ще кілька. Ми увірвалися у їхнє кубло, розчинили двері, впустили інших вояків усередину.

Парували чани з гарячим цукром, гриміли труби, скрипіло обладнання.

— Паразити! — Артем скреготав зубами. — Я вам дам! Я вам влаштую, суки червоні, бляді ви фарбовані!

І на слові «фарбовані» його кінь упав на землю. Артем, лежачи, відбивався від червоних солдатів, вони не давали йому підвестися. Я ж бився неподалік, підлетів верхи й кинувся рубати їх на прапор, не розбираючи, куди цілюся. Артем встав і подався вперед; шаблею, як різник свині, прорубав голову найближчого солдатика аж до середини черепа, до перенісся. Іншому, який втікав, влучив шаблею по сідниці, розрубавши литку аж до згину коліна.

— Я вам сраки повідрубую, чуєте! Сраки повідрубую, — горланив Артем.

Через півгодини мертві — лежали, полонені — сиділи, а переможці — робили що хотіли.

— Скорський, там багато поранених? — питав доктора, час якого наступав саме тепер. Я надіявся, що ні, бо надто втомився, аби ще і йому допомагати.

— Зовсім трохи. Мертві — вже мертві. Поранені — не наші поранені.

Попри те, що Скорський майже не звертався до моєї допомоги, попри те, що я став рядовим воїном, лікар у мені все одно жив. Він розгортався у найнеприємнішій іпостасі — знанні. Це інші бачили просто розпатрану людину, просто шматки запорошеної плоті, виваляної в глині, поросі, піску й соломі. Я ж вичленовував, наприклад, цілу вирізану нирку — вона була прив’язана до решти тіла, як рукавичка до рукава дитячої куртки. І від того ставало мерзенно — ти приміряв і цю смерть на себе. Це вбивство припасовував, як гріх, що хоч-не-хоч, а доведеться на душу одягнути, ніби жовту накидку, видану інквізицією.

Артем, перерахувавши гроші, приліг на підлогу, просто біля велетенської цукрової гори посеред зали. Час від часу кристалики легко шуміли, осипаючись.

— Не чекав, що ти такий воїн! — говорив отаман, не розвертаючи до мене голови. — Думав, тут лікувати нас будеш, в тилу ходитимеш, ховатимемо тебе, як дівку. А ти ж на передовій — як лев!

— У мене з’явився азарт, — відповів йому, поки не реагуючи на «дівку».

— Бо Аліна говорила, що на тебе не варто розраховувати як на бійця.

— Справді?

— Зачіпає?

— Чого б то? Я — лікар, це не кожен подужає, тут потрібен винятковий розум, на відміну від махання шаблею.

— …Так, так, я подарував їй гладіолуси. Ми лежали в човні біля того замку, робили там усяке, а потім вона мені всяке розказувала — як ви познайомилися, розповіла.

— Ви лежали в човні й говорили про мене?

— Це ж за день до вашого від’їзду з Києва? І ти так швидко згодився їхати з анархістами?

— А що тебе дивує? Я швидко ухвалюю рішення.

— Ну, в тебе були великі перспективи, певне, батьків мав багатих, так?

— А твої батьки хто?

— Мабуть, всі твої за кордон втекли — буржуї. А от чого ти лишився?

— Якого ти чорта лізеш?

— Аліна, до речі, давно, може, мертва.

— Не каркай!

— Слухай, скажу прямо: якщо маєш плани на мою бабу — мертву чи живу — то краще зразу себе каструй, — говорив він, дивлячись у стелю.

— Після тебе.

— Як ти сказав? Якщо хочу когось убити — то просто роблю це.

І він нарешті зиркнув на мене. Я ж лежав неподалік на підлозі й дивився в його бік — спітнілий і розслаблений. Мій вигляд повнився зневагою до його думки, його авторитету, його дебільної шапки, його всього.

Артем витягнув руку над головою, вмокнув палець у гору цукру й облизав його, ми обоє підвелися. Я трохи не передбачив розвитку подій — варто було приготувати йому подаруночок заздалегідь. Артем тримав наган. Мені ж під руку попався гак, яким робітники збирали буряки: така навмисне загострена дуга, яку забивають у достиглий плід. І я миттю схопився, чкурнув убік, щоб оббігти цукрову гору.

Артемова куля цокнула в шибку й розбила скло.

— А що, врукопашну слабо?

Отаман ще раз стрелив.

— Ти б ще на дуель викликав, романтик!

Обмащений білими кристалами, я з’їхав на Артема просто з цукрової гірки. Ми впали в цукор, що забився у волосся, вуха, ніздрі, під пахви.

Забігли хлопці й спробували нас розчепити, але відступили, бо це зовсім їх не стосувалося. За цей час цукрова гора геть розлізлася в боки. Від піраміди лишився потворний горбик.

І поранений нарешті впав на цукор. І біле стало червоним.

Я стояв перед ватагою, весь у цукрі, із закривавленим гаком. Старий отаман робив останній видих. Кров цівочкою текла з кутика Артемового рота й струменіла з лівого боку грудей.

— Що тут за шум? — цявкнув дядько Роман, який щойно зайшов. — Що за гам?

— Замовкни, — казали йому хлопці. І добре робили.

— Ти його вбив? Ти вбив отамана!

— Закрий рот, — казали йому хлопці.

— Ти…

І я завалив у смердючий від оселедця Романів рот — де ж він, сучий син, тут, на цукровому заводі, оселедця знайшов? Мій кулак здавався тепер більшим і міцнішим, ніж будь-коли, справжньою сталевою кувалдою, якою розклепують цвяхи й розтрощують пам’ятні плити. У нещасного скривило щелепу, ніби верхнє колесо жорен з’їхало з нижнього.

— Збираємося й вирушаємо до табору Махна, — віддав я перший наказ.

І ми помчали. Під нами горіла трава. Птахи й комахи не встигали злітати з нашого шляху, копита затоптували нори гризунів, котрі потім ще довго не наважувалися вилізти з-під землі. Ми так помчали, що так не мчать.

Зруб (2016)

«Це мерзотна потвора й супостатка! А якби вона покусала кіз моїх — за що б я тоді жила? Звідки би брала молоко на продаж? А якби вона вкусила Арсена Григоровича, який кожен день через мою присадибу ходить на роботу? То ж велика людина — ветеринар! Хто би свиней валащив і харащив, хто б розрізняв кінські хвороби й приписував лікарство, якби Арсен Григорович ґиґнув? А якби вона покусала дітей Лариси Євдокимівни, завучки? Вони тут деколи проїжджають на роверах. То є дуже пестунчики. Їхня мама б мене в тюрму засадила. Якби вона вкусила мене? Хто б з вами тут говорив? Або якби вона покусала вас?

1 ... 29 30 31 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світ не створений», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Світ не створений"