Читати книгу - "Шлюбна ніч, Каміла Дані"

— Ми з ним працюємо разом. Він мені не погрожував, і взагалі, це не твоя справа! Пробач, Максе, але на цьому наші шляхи з тобою розходяться. На жаль, у мене зараз немає ні часу, ні сил на особисте життя! — навіть легше стає дихати, як вимовила.

Чоловік підскакує на ноги, змітаючи рукою все з журнального столика. Хапається за голову і кричить:

— Я так і знав! Я зрозумів одразу, як мені сказали, що він почав стежити за тобою! — повторюючи одні й ті ж фрази, ходить колами Максим. — Між вами щось було? — не відстає від мене чоловік. А ось це він даремно, я ж хочу як краще для нього, хто знає, що діється у цього розлюченого Бика в голові! Краще мені промовчати, від гріха якомога далі!

— Нічого не було! — кричу у відповідь і підіймаюся на ноги. Вкладаю у свій погляд усю злість, що накопичилася у мені за кілька днів. — Зараз між нами немає нічого і бути не може! А тепер вимітайся! — кілька кроків — і я біля дверей. Відчиняю їх і кричу наостанок: — Ти сам усе зіпсував, я просила почекати, а тепер передумала. Забудь про мене і забирайся! — вимовляю голосом, просоченим образою. Так, саме образою на всіх чоловіків у цьому світі!

Максим ніби приріс до землі — не ворушиться і дивиться в бік відчинених дверей. Руки стискаються в кулаки, і він сідає назад на диван, ігноруючи мій наказ. Видихаю ротом, намагаючись опанувати себе. Потилицею відчуваю чийсь подих. Мурахами покривається все моє тіло, і я відчуваю сильну енергетику людини, що стоїть за моєю спиною.

— Ти диви, як я вдало зайшов! — виштовхує крізь зуби Бик. Робить кілька кроків і зупиняється на одному рівні зі мною, не зводячи погляду з Максима. Тільки бійки мені тут не вистачало!

— Звісно, Яромире Маратовичу, тільки Вас і чекаємо! — солодким голосом виголошує Максим, дивлячись у те вікно, куди не так давно дивилася я. Шогіл, провівши по мені колючим поглядом, приймає виклик суперника і сідає навпроти Максима. Дивляться один одному в очі, мовчки, немов вони на поєдинку з переглядин.

Я так і завмираю з дверною ручкою в долоні. Не знаю, що робити: залишитися у кабінеті, чи піти? Дуже суперечливі почуття зараз охоплюють мене. І якщо одна частина мого серця хоче, щоб вони повбивали один одного, то друга шокована, що до цього може дійти. Моє тіло пробиває тремтіння, мозок починає розуміти, що через мене може хтось постраждати, і від цього стає страшно.

Причиняю тихо двері і з гордо піднятою головою йду до свого столу у супроводі двох пар очей. Сідаю і дивлюся то на одного, то на іншого чоловіка. Так і хочеться вигнати обох і наказати охороні гарненько дати їм урок, але, на жаль, у цій ситуації це не вихід!

— Отже, чим ми можемо бути корисні? — єхидно запитує Максим у Яромира, усміхаючись при цьому, немов він — мій законний чоловік. Закидає ноги на маленький столик, як би кажучи цим, що він господар кабінету. Я мовчу і спостерігаю. Яромир, вигнувши брову, підіймає один бік куточка губ і відповідає спокійним, врівноваженим голосом:

— Ти, малий, собі спочатку допоможи, а потім іншим будеш пропонувати!

— Пробачте, пане спадкоємець корпорації “ЯРМА”, я забув, що мій рівень трохи нижчий! — кидає у відповідь колючку Максим.

Мені немов хтось зашив рот — не можу сказати ні слова, та й не хочу — нехай сваряться. Собака, якщо гавкає, не вкусить ніколи.

Я починаю оцінювати чоловіків, що сидять навпроти мене. Якщо Максим вабить своєю статурою і гарним обличчям, то Яромир — своєю мужністю, силою духу і впевненістю у собі. Не можу сказати, що Шогіл красень, але й не потвора, однозначно. Він екземпляр, який може викликати страх, але водночас і бажання пізнати його ближче. Блакитні очі немов два камені — так і ваблять заглянути у їхню безодню. Макс же просто хлопчик порівняно з Яромиром!

Трясу головою, подумки даю собі запотиличник. Що за думки у моїй голові?! У мене тут, можна сказати, війна назріває, а я порівнянням захопилася.

— Отже, так! — підвищую я голос, перериваючи милу розмову двох джентльменів. — Говорите по черзі, що треба, і валіть нахрін! — мій терпець урвався, і я починаю говорити як начальник. Зрештою, це мій кабінет!

Пан Шогіл підіймається на ноги, поправляє легке коротке пальто чорного кольору. Спокійно, не поспішаючи, підходить до мого столу, невідривно спостерігаючи за своїм суперником.

— Я прийшов сказати, — відриває очі від Максима і дивиться на мене, не в очі, а на сантиметрів двадцять нижче, — що зможу забрати Тимура зі школи сьогодні і завтра, — видає Бичара задоволеним голосом.

— І що? Міг би зателефонувати. Яка потреба була особисто мене відвідувати? — тараторю швидше, ніж розумію сенс всіх слів. 

Максим підривається і миттєво, виявляється біля Яромира. Без зайвих слів заряджає Бикові в морду під мій вереск. Яромир ухиляється від удару і за секунду повертається в ту ж саму позу, що до зіткнення з кулаком противника. Повільно і спокійно повертається корпусом до Максима. Кілька миттєвостей дивиться, стоїть навпроти чоловіка, показуючи своїм виглядом, хто тут головний.

— Ти так і не навчився правильно бити?! — врізає Максу по морді, останній миттєво відлітає і приземляється на підлогу під книжкову шафу.

Я підриваюсь на ноги і підбігаю до Максима.

— З глузду з'їхали?! Досить! Ідіть з'ясовувати свої взаємини на вулицю! — кричу. Допомагаю піднятися на ноги Максиму, у якого кров тече з розсіченої брови, він стискає руки в кулаки для продовження банкету. Я стаю між чоловіками, немов між двох вогнів. Обидва налаштовані рішуче, і ніхто не збирається відступати!