Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова"

— А ти так багато журналісток знаєш у нашому місті?

— Всіх, хто веде ранкові шоу, — сміється у відповідь Сергій, не реагуючи на слабо прикритий іронічний тон.

— Зрозумів, вона ранкові шоу не веде.

— Ні, вона іноді на Ютюбі щось знімає. Але, якщо чесно, мене це мало цікавить. Якісь феміністки, якісь мізогінії. Понавигадують слів, язика зламати можна!

Давид ледь не закочує очі. Не настільки Сергій і старший за нього, щоб так сильно відрізнялись їхні думки. Але якщо за основу брати, що кожні двадцять років народжується нове покоління, то вони все ж належать до різних генерацій. Це ж треба! Живуть в одній країні, в одному інфопросторі, а що робиться з людиною після п’ятдесяти?

— Тобто ти проти феміністок і за мізогінію? — уточнює чисто із цікавості.

— Якби я ще знав, що це, — відмахується чоловік. — Ото ви, молоде покоління, можете ще щось розуміти. Можливо, Макару Павловичу і сподобалися всі ці нові слівця від цієї Соломії, а я…

Давид завмирає. Подкасти на Ютюбі, звати Соломія, розмови про мізогінію. Це ж не може бути збігом? Десь у мегаполісі, у столиці — будь ласка. У їхньому місті на мільйон людей яку частку складають журналісти? І як багато з них Соломій?

Сергій і далі щось розповідає про стагнацію. Кравець його толком і не слухає. Намагається тримати обличчя та з награною байдужістю цікавиться:

— То ти кажеш як її звати?

— Так Соломія. Драгун, здається.

— Кхм. І давно вони зустрічаються?

— Тут як подивитися. Я достеменно не знаю, чи визначили вони свої стосунки саме так. Гуляли, у ресторан ходили, потім набережною цією клятою дві години — ну ти уяви! — дві години на підборах!

— Уявив, — киває Давид. Знову пропускає повз вуха добру порцію емоцій колеги.

Це що ж виходить, він, наче маленький хлопчик, бігав за дівчиною, яка в цей час зустрічалась із його начальником? Чи не зустрічалась? Сергій же сам сказав, що толком ці зустрічі й не назвеш так.

— А що ж вони, з романтичним підтекстом бачаться? — питає і сподівається, що його зацікавленість схожа на щире обговорення життя заможних роботодавців. Із цією ж метою Сергій почав цю розмову. — Чи, може, ти наплутав? І вони по роботі там…

— Та не думаю. Наш Макар Павлович сьогодні навіть із роботи раніше пішов. Аби із цією Соломією зустрітися. Роман сьогодні з ними водієм працює. Хочеш, запитаю в нього?

— Що запитаєш? — не розуміє чоловік.

— Ну, де вони зараз.

— Та гаразд, це буде зайвим, — Давид і сам себе переконує, що подібне чатування буде зайвим. Він так не буде робити. Просто поговорить з Соломією. Так, вони ж дорослі люди. У розмові все з’ясують. А якщо щось не так, розійдуться, наче літаки в небі — кожен за своїм маршрутом без перетинань.

Давид встає з місця. В останній момент згадує, навіщо він взагалі сюди приходив:

— Так, я ноут забираю. Завтра після обіду заберете, окей?

— Та гаразд, дякую тобі, — Сергій на секунду відвертається від розмови, перевівши увагу на телефон. — О, а ось і сам Роман пише. Каже, що вони сьогодні сидять у ресторані на площі.

— Угу. Ну я пішов.

Кравець швидкими кроками залишає кабінет. Крокує і крокує. Зупиняється лише тоді, коли упирається в стіну. Трясця! Якого біса він прийшов у курилку? Він навіть цигарки в руках не тримав ніколи. Або тільки колись давно — за часів студентської юності, коли в голові відсоток вітру переважав над кількістю мозку.

У кімнатці нічого немає, крім вентиляційного люка та вікна на пів стіни. Його Давид і відчиняє. Кладе ноутбук на підвіконня, спирається рукою на стулку та вдихає запах із вулиці. Загазований запах, що явно просить дощу. Якби зараз над містом висіли свинцеві хмари, вони б були точною репродукцією Давидової душі в цей момент.

Горло здавлювала невидима рука незрозумілого й абсолютно неясного розпачу. Чи це ужалене самолюбство так сильно тисне? Давид жадібно хапає повітря ротом. І нарешті ця рука зникає з його шиї. Натомість з’являється хворобливий вогонь у грудях. Ніби полум’я обпалює зсередини органи.

Так, якби були хмари, якби з них полився дощ, зараз було б простіше. Вони б погасили вогонь.

А небо прозоре. Ні хмари, ні натяку на дощ. Літній вечір, який у їхніх широтах рідко буває дощовим. І сонце, яке поки що не поспішає ховатися за обрій. Усе в купі ніби глузує з Давида. Мовляв, чоловіче, і чого ти так завівся? Ви ж усього нічого бачилися! Ти ж об’єктивно не міг у неї закохатися. Не встиг би!

Давид погоджується із внутрішнім голосом. Не міг. Не встиг. І не закохався. Але, здається, довготривалі плани будував. Чи це банальне розчарування? Не здавалося йому, що Соломія — дівчина меркантильна. І він точно знав, що їхні зустрічі та листування були недвозначні. Чому вона паралельно з ним і з його начальником? Чи вона знала, що обидва залицяльники перетинаються? Чи це була частина її плану?

Що, дідько, відбувається?!