Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Попри беззбройність, гвардійці так само вважали його за чи не найбільшу загрозу на цьому плато — і так воно, певне, й було. Полонений підступив до князя й відсалютував йому, приклавши руку до грудей — мостонавідницьким привітанням. А їхнє татуювання в нього на лобі сягало пластини і зливалося з нею.

— Сядь, — наказав Далінар, киваючи на стілець у центрі намету.

Рлайн підкорився.

— Мені доповіли, що ти відмовляєшся повідомити будь-яку інформацію щодо планів паршенді, — розпочав допит князь.

— Бо я про них нічого не знаю, — відповів на це той.

У його інтонації пролунала ритмічна наспівність паршенді, проте алетійською він розмовляв дуже добре — ліпше, ніж будь-хто зі знайомих Холінові паршменів.

— Ти шпигував за нами, — сказав Далінар, склавши руки за спиною, щоб, височіючи над полоненим, психологічно гнітити його — але водночас тримаючись досить далеко, щоб Адолін устиг на перехоплення, якщо паршендієць раптом кинеться на допитувача.

— Так, сер.

— Як довго?

— Років зо три, — пролунала відповідь. — У різних таборах.

Телеб, який стояв неподалік, обернувся до князя й звів на нього брову з-під відкинутого забрала.

— На мої запитання ти відповідаєш, але коли запитують решта — мовчиш. Чому? — звернувся до полоненого Далінар.

— Бо ви мій головнокомандувач, — відповів Рлайн.

— Але ж ти паршендієць.

— Я… — Полонений потупився, зсутулив плечі й, піднісши руку до голови, помацав шкірястий виступ у тому місці, де закінчувалася начільна пластина. — Сер, відбувається щось дуже недобре. Того дня, коли Ешонай прибула на перемовини з княжичем Адоліном… її голос…

— Ешонай… — схопився за почуте Далінар, — Паршендійська Сколкозбройна…

Неподалік шкряботіла в блокноті Навані, стенографуючи кожне сказане слово.

— Так. Вона командувала мною. Але нині… — Рлайн підвів очі, й великий князь, попри незвичну шкіру й чудернацький акцент, розгледів на його обличчі відчай — страхітливий відчай. — Сер, я маю підстави вважати, що всіх, кого я знав… кого я любив, більше немає, а їхнє місце посіли чудовиська. Слухачі, себто паршенді, мабуть, пішли в небуття. У мене нікого не залишилося…

— Неправда, — озвався Шрамм по той бік від кільця охоронців. — У тебе є ми, Четвертий міст.

Рлайн глянув на колишнього товариша.

— Я зрадник.

— Ха! — озвався Скеля. — Невелика біда. Їй можна зарадити.

Далінар махнув мостонавідникам угамуватися й поглянув на стенографістку. Навані кивнула, що можна продовжувати.

— Скажи, як ти ховався поміж паршменів? — звелів Холін.

— Я…

— Солдате, це наказ, — гарикнув князь.

Рлайн випростався на стільці. На Далінарів подив, він, здавалося, охоче підкорявся, немовби й сам потребував чийогось зовнішнього впливу, який надавав йому сил.

— Сер, просто в нашого народу так заведено: ми обираємо собі подобу відповідно до завдання, яке маємо виконати. Й одна з них, тупа, дуже нагадує паршменів. Тупакові легко поміж них ховатися.

— Нашим паршменам ведуть точний облік, — заперечила Навані.

— Воно-то так, — відказав Рлайн, — нас виявляють — але це рідко викликає запитання. Бо хто ж підозрює лихе, коли знаходить на дорозі зайву сферу? Пощастило та й годі.

«А це небезпечна тема», — збагнув Далінар, зауваживши в голосі полоненого зміну ритму — йому було не до вподоби, як поводяться з паршменами.

— Твої слова щодо паршенді, — мовив князь. — Вони якось пов’язані з червоними очима?

Рлайн кивнув.

— Солдате, а про що це свідчить?

— Про повернення наших богів, — шепнув той.

— А хто ваші боги?

— Душі древніх, які віддалися руйнуванню. — Цього разу в його словах залунав інший ритм — неспішний і шанобливий. Полонений підвів очі на князя. — Сер, вони ненавидять і вас, і весь ваш рід. А ця нова подоба, котру вони дарували моєму народові… вона просто жахлива. І принесе щось страшне.

— Ти можеш провести нас до паршендійського міста? — спитав Далінар.

Рлайнові інтонації знову змінилися, набувши іншого ритму.

— Мої одноплемінці…

— Ти ж сказав, що вони пішли в небуття, — заперечив допитувач.

— Можливо, — погодився Рлайн. — Я підібрався досить близько, щоб побачити десятки тисяч війська — але там, поза сумнівом, мали зостатися й інші подоби. А старі? А діти? Хто їх доглядає?

Далінар — відмахнувшись від Адоліна, який застережно виставив п’ястка — підступив до паршендійця й, нахилившись, поклав руку йому на плече.

— Солдате, якщо ця інформація відповідає дійсності, — промовив князь, — то найбільше, що ти можеш зробити, це провести нас до вашого табору. Я даю тобі слово честі, що мирне населення не постраждає. Якщо з твоїм народом відбувається якесь жахіття, ти маєш допомогти мені покласти цьому край.

— Я… — Рлайн глибоко зітхнув і відказав під інший ритм: — Так точно, сер.

— Тобі влаштують зустріч із Шаллан Давар, — сказав Холін. — Опишеш їй маршрут і допоможеш скласти мапу. Телебе, звільніть полоненого з-під варти під нагляд Четвертого мосту.

Старокровний — а тепер і Сколкозбройний — кивнув. А щойно всі вони повиходили, впустивши до намету порив вітру з дощем, як Далінар зітхнув і сів коло Навані.

— Ти йому віриш?

— Не знаю, Навані, — відказав Далінар. — Але цей полонений таки пережив якесь страшне потрясіння.

— Він паршендієць, — нагадала жінка. — Ти міг неправильно зчитати його жести й міміку.

Зчепивши руки перед собою, князь нахилився вперед і спитав:

— А що там зі зворотним відліком?

— У нас три дні, — відповіла Навані. — За три дні настане Світлодень.

Тож часу зовсім обмаль.

— Тоді поквапмося, — промовив князь.

Уперед — до центру.

І до того, що вготувала їм доля.

80. Зітнутися з дощем

Видираючись слизьким крутосхилом, Шаллан щільніше куталася в протибуряний плащ, украдений у якогось солдата.

— Ваша Світлосте? — промовив Ґаз, тримаючись за головний убір, щоб його не зірвало вітром. — А ви точно хочете це зробити?

— Звісно, що хочу, — відказала Шаллан. — А от чи розумний це вчинок… що ж, це вже інше питання…

Такі вітри були незвичні для Ридання — пори спокійних опадів, яка давала час на роздуми про Всемогутнього й перепочинок від великобур.

Хоча тут, у буреземлях, могло бути інакше. Дівчина дерлася вгору. В міру просування армій у внутрішні райони Рівнин — а експедиція тривала вже восьмий день — місцевість ставала дедалі пересіченішою. Алеті наступали за мапою, яку створила Шаллан із допомогою колишнього мостонавідника, Рлайна.

Вона вилізла на гребінь скельної формації і побачила картину, яку описували розвідники. Позаду лунали сердиті кроки Васи та Ґаза, які буркотливо нарікали на холоднечу. Перед очима Шаллан простягалося серце Рівнин — ті внутрішні плато, куди ще не ступала нога жодної людини.

— Це тут, — промовила вона.

Ґаз почухав під пов’язкою порожню очницю.

— Ви про останці?

— Так, охоронцю Ґазе, — підтвердила дівчина. — Про останці. Про чудові, дивовижні останці.

Вдалині, оповиті дощовою завісою, виднілися тіні. Побачивши їх ось, усім ансамблем, помилитися було неможливо.