Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ходіння по муках 📚 - Українською

Читати книгу - "Ходіння по муках"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ходіння по муках" автора Олексій Миколайович Толстой. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 299 300 301 ... 323
Перейти на сторінку:
нього, і на себе, і на все тепер зламане життя своє — махнув рукою. Вадим Петрович рвучко підійшов, обняв його і міцно поцілував в губи.

— Іване, хороша ти людина… Проста душа… Радий бачити тебе таким… Люблю. Сядьмо. — І він потягнув Телєгіна, хоч той опирався, до койки. — Та не опирайся ти. Я не контррозвідник, не таємний агент… Заспокойся, я з грудня місяця в Червоній Армії.

Іван Ілліч, ще не зовсім отямившись від свого рішення, яке вразило його до самої глибини, і ще сумніваючись, і вже вірячи, дивився в темнозагоріле, тверде і разом ніжне обличчя Вадима Петровича, в чорні, розумні, сухі очі його. Сіли на койку, не випускаючи рук один одного. Вадим Петрович почав розказувати про все те, що привело його на цей бік, — додому, на батьківщину.

З самого початку розмови Телєгін перебив його:

— А де Катя, жива вона, здорова, де вона зараз?

— Я сподіваюсь, що Катя зараз у Москві… Ми знову розминулися з нею, — в Київ я потрапив надто пізно, перед самою евакуацією… Але я знайшов її слід…

— Але вона знає, що ти живий і ти у нас?..

— Ні… Оце і зводить мене з розуму…


XIX

Минуло два місяці.

Наступ армій генерала Денікіна спинити не вдалося. Колчак, верховний правитель Росії, з останнім відчайдушним зусиллям натискав на Урал. У Прибалтиці горенещастя вилізло на плечі Сьомій червоній армії, що відступала по непролазному болоту від генерала Юденича, втрачаючи і Псков, і Лугу, і Гатчину, і генерал уже дав наказ по військах: «Вдертися в Петроград…»

Радянська республіка була начисто відрізана од хліба й палива. Транспорту ледве вистачало для перевезення військ і вогнеприпасів. Жовтневе небо плакало над російською землею, над голодними й задубілими містами, де життя жевріло, ждучи ще більш безнадійної зими, над бездимними заводськими трубами і спорожнілими цехами, звідки робітники розбрелися по всіх фронтах, над кладовищами паровозів і розбитих вагонів, над стародавньою тишею солом’яних сіл, де залишилось мало чоловіків, і знову, як у дідівські часи, засвічувалась скалка і вже постукував, порипував де-не-де доморобний ткацький верстат.

В цей непогожий час генерал Мамонтов знову, вже вдруге, прорвався крізь червоний фронт і, громлячи тили та розриваючи всі комунікації, пішов зі своїм козачим корпусом у глибокий рейд.

Над пошарпаною картою, підклеєною слиною, сиділи Телєгін, Рощин і комісар Чесноков, нова людина (його недавно прислали в бригаду на місце їх комісара, що захворів на сипняк), москвич, робітник, який надірвав здоров’я на царській каторзі, виснажений голодом і передчасно постарілий. Погладжуючи лисого лоба, наче у нього боліло над бровою, він десятий раз перечитував черговий оперативний наказ головкома.

Телєгін смоктав люльку. Останнім часом він покинув крутити собачі ніжки і призвичаївся до люльки, — її подарував йому Латугін, добувши на розвідці у білого офіцера. Вона виявилась втіхою і заспокійливим засобом у тяжкі хвилини, — а їх останнім часом було аж занадто, — і якщо довго її не чистити, лагідно посвистувала, як от самовар на столі в непогожий вечір.

Вадим Петрович, якому з першого погляду була ясна вся безперспективна істерика наказу, ждав, коли комісар скінчить свої роздуми над цим штабним твором; відкинувшись до рубленої стіни, він сердито зорив очима з-за напівприкритих повік.

Сиділи вони на хуторі, де розташувався польовий штаб бригади, верст за десять від фронту, В обох пблках, які в серпні прийняв Телєгін, за два місяці не залишилось і трьохсот бійців, — поповнення, що їх присилали, трудно було назвати бійцями. Головне командування формувало їх нашвидку, переважно з дезертирів, виловлюючи зелених по містах і селах, куди вони тепер стали подаватися, коли почались осінні дощі, Без обробки й підготовки їх сяк-так спихали в маршові роти й везли на фронт, де вони повинні були виконувати бойові завдання, чітко здійснювані лише в русі червоного олівця по триверстній карті в урочисто тихому кабінеті головкома.

— Не розумію, — сказав комісар Чесноков і подивився на аркуш з другого боку, хоч там нічого не стояло, — Загальної думки не розумію…

Рощин відповів:

— І розуміти нічого: академічний наказ по фронту.

Головком з’їв за сніданком пару яєць, випив чашку какао, закурив добру цигарку, підійшов до карти. Начальник штабу, тільки того і ждучи, щоб в один прекрасний ранок, як сон, минулось прокляте наслання, витягає двома пальцями червоний прапорець, що зображує 123-й полк нашої бригади, — за зведеннями відділу кадрів на дві тисячі сімсот штиків, — і переколює його граціозно на сто верст далі на південь: «Таким чином, зайнявши село Гноївку, ми створюємо флангову загрозу противникові…» Бере другий прапорець, що зображує 39-й полк нашої бригади, — на дві тисячі сто штиків за зведеннями відділу кадрів, — переколює його далі на південний схід на дев’яносто п’ять верст: «Таким чином, тридцять дев’ятий лобовою атакою і так далі…» Головком через димок мружить очі на карту і погоджується, бо однаково у начштабу за ніч усе продумано, лінії і стрілки акуратно проведені червоним і синім чорнилом, і тому, — чи так переставляй прапорці, чи сяк, — результат буде один: жвава діяльність на фронті… А цього й треба…

— Ну, знаєш, — перебив Чесноков, хитаючи великою, лисою головою. — Це, брат, не критика, це вже злість…

— Так, злість… Чому я повинен мовчати, якщо я так думаю… І Телєгін так думає, і бійці наші так думають і так говорять.

Телєгін, не виймаючи люльки з рота, тяжко зітхнув.

В душі комісара піднімався біль, сумніви, розгубленість — все, що він намагався притамувати в собі. За десять років царської каторги не те щоб він відстав від життя, але надто вже багато в ньому з’явилося складного, — такі вири, не дай бог… Серце його, що висвітлилось за роки страждань, насилу сприймало недовір’я до людей, які борються за революцію. Він зразу починав любити таку людину,

1 ... 299 300 301 ... 323
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ходіння по муках"