Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Ебенезера це не дуже переконало, але іншого, правдоподібнішого пояснення в нього не було. Він замовив два кухлі пива і, коли Мері скінчила оповідати свої новини завсідникам корчми, розказав їй, що, на його тверде переконання, Дівою з Черч Кріка насправді була Джоан Тоуст. Вона спочатку висміяла цю його думку, а потім вислухала з подивом, сум'яттям і дедалі більшою цікавістю.

— Я тут тобі нічого не можу заперечити, — визнала вона нарешті, — однак я не розумію, чого б це вона стала обирати собі ім'я Меґ Бромлі. А втім, я так скажу, що воно нічим не гірше від решти.

— Я переконаний, що це вона! — вирік поет, і сльози виступили в нього на очах. — Далебіг, Мері, яких тільки нещасть я не накликав на голову цієї дівчини! Якби ж то Бог міг перенести мене цієї ночі до неї, я став би благати її вибачити мене. Якби ж то заради всього святого…

Вираз жаху на обличчі Мері урвав йому мову; дивлячись, поки він говорив, кудись повз нього, туди ж, куди й трактирник, вона також побачила, що хтось увійшов, і її реакція могла налякати будь-кого, хто подивився б на неї тієї миті. В Ебенезера аж мороз поза шкірою пішов.

— Це Гаррі Рассекс? — прошепотів він.

— Свят, свят, свят! — простогнала Мері, і Ебенезер, очікуючи найгіршого, повернувся, щоб побачити це на власні очі. Новоприбулий був не Гаррі Рассекс, а якийсь сухорлявої статури джентльмен, побачивши якого усі завсідники одразу піднялися, щоб з ним привітатися. Серце поета підплигнуло; він розкрив було вуста, щоб гукнути «Генрі!», але якраз вчасно зупинився, зрозумівши, що цей чоловік був не Берлінґеймом «Ніколасом Лоу», а Берлінґеймом із Сент-Джайлзу, на п'ятнадцять років старшим і засмаглим під сонцем Меріленду, тобто це був зовсім не Берлінґейм…

— Це мій Чарлі Маттассин, що повстав із мертвих! — крикнула вголос Мері.

— Ні, Мері, — прошепотів Ебенезер, — це Біллі Ромлі!

Усі присутні були здивовані цим раптовим вигуком. Сам Ромлі кинув вітатися і, спантеличений, обернувся з усмішкою на вустах. Двоє його приятелів щось пробурмотіли, але він не звернув на них уваги і, підійшовши до столу, за яким сидів поет, злегка вклонився Ебенезеру і звернувся до жінки, на якій було лиця не знати, таким воно стало мертвотно-блідим.

— Я перепрошую, мадам, але мушу вас спитати, чи не назвали ви щойно зараз ім'я «Чарлі Маттассин»? — Його голос, як помітив Ебенезер, мав такий самий тембр, як і в Берлінґейма, але вимова була радше континентальною, ніж англійською.

— Ви як дві краплі води схожі зі своїм братом! — відповіла Мері й, не соромлячись, заплакала. Інші завсідники підійшли ближче, аби подивитися, що тут сталося; Біллі Ромлі чемно попросив їх дозволити йому самому довідатися, в чім тут справа, і вони повернулися на свої місця.

— Ви дозволите мені тут присісти поруч з вами, сер? Дякую. А тепер, моя люба леді…

— Прошу вас, дозвольте мені пояснити, сер, — втрутився Ебенезер. — Просто неймовірний збіг обставин привів вас сьогодні ввечері сюди!

— Я цілком згоден, — мовив Біллі Ромлі. — А щодо пояснень, то, може, їх і не треба буде зовсім: моя люба леді, чи ви часом не міс Манґамморі?

Подив на обличчі Мері одразу змінився страхом.

— Але ж, містере Ромлі, ви не думайте про мене зле, я присягаюся…

— Що ви ніяким чином не причетні до смерті Маттасинемаруга? Дозвольте ж і ви мені присягтися, міс Манґамморі, що ніхто, окрім Маттассина, не причетний до смерті Маттассина. Він сам себе занапастив, я визнаю це, і хоч, зважаючи на той його вибух почуттів, могло здатися інакше, втім, я знаю, що він помер, зберігаючи ваш образ у своєму серці. — Він усміхнувся. — Але звідки ви могли знати, що я його брат? Невже тільки завдяки цій схожості між нами?

Мері досі була надто спантеличена тим, що відбулося, аби здобутися на якусь зв'язну відповідь, тож Ебенезер пояснив:

— Нам довелося почути історію ваших пригод від звіролова Гарві Рассекса, сер…

— Любий Гарві! Оце справжнісінький джентльмен! Тож тоді ви знаєте, що раніше мене звали Коханкоупретс, або Білогорлика Дзюбок; втім, це пояснює далеко не все.

— Справа, яка мене привела сюди, з'ясує решту, — мовив Ебенезер. — Я прибув до Черч-Кріка, аби принести вам звістку від таяка Чікамека.

Уперше досі спокійний Біллі Ромлі, здавалося, втратив самовладання: брови його насупилися, очі зблиснули таким вогнем, що у поета аж кров захолола в жилах, бо ж йому так часто доводилося бачити цей спалах гніву в очах Берлінґейма.

— У таяка Чікамека немає ніяких звісток, які б мені хотілося почути, — сказав він з погрозою в голосі.

— Може, й нема, сер, — одразу ж погодився поет, — втім, мушу сказати, що як джентльмен ви не можете відмовитися вислухати мене: я присягаю вам, що життя кожного чоловіка, кожної жінки чи дитини у цій провінції у ваших руках!

Біллі Ромлі втупив погляд у кухоль пива, який йому приніс трактирник; здавалося, його гнів тільки укріпився й обернувся на впертість.

— Ви говорите про війну, що насувається. Мені до того немає діла.

Ебенезер передбачав такі труднощі; він зітхнув, змушений примиритися з тим, що йому таки доведеться мати справу із затятістю індіянина.

— Ну, що ж, хай буде так, сер, я більше не буду зловживати вашою люб'язністю. Сподіваюся тільки, що ваш брат Берлінґейм, беручи до уваги мою з ним дружбу, буде більш розважливим.

Ці слова справили очікувану дію. Біллі вхопив його за руку і, широко розкривши рота, витріщився на нього, не вірячи власним вухам.

— А це що за таку підступну штуку вигадав мій батько?

— Цю штуку, пане, вигадав я, щоб переконати вас вислухати мене, бо маю до вас кілька нагальних справ; втім, усе, що я сказав, — щира правда. Так само, як і те, що я із задоволенням повідомив таяку Чікамеку, що ваш молодший брат, Генрі Берлінґейм Третій, не загинув і не пропав; він був моїм вихователем