Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

будуть мої спогади, терпкими, ніби виноград такої пори, як зараз, коли кожна виноградна бубка не більша від горошини. Всі картинки були невеличкі, виразні, створені наче зумисне для альбома спогадів, мініатюри, викарбувані з блакиті неба, зелені прибережних рослин та хвиль зеленавої річки й червіні прапорців над ними, змішані з гомоном, що вирував під картинками внизу, наче в кіно,— записаний на плівку текст і музика: хорове скандування, вигуки «Ура!», переможне ревище вболівальників, звуки духового оркестру, сміх; і цяточки білих човнів на острівцях картинок; манісінькі, наче пір'їнки пташенят, і так само легесенькі й прудкі, жваво пурхали вони по зеленавій воді; коли білі цяточки наближались до краю бінокля, гамір на річці трохи голоснішав. Виходить, ось яким усе це залишиться в моїх спогадах: невеличкий альбом з низкою мініатюр, та й більш нічого.

Трішки покрути бінокля — і все розпливається, червоне переходить у зелене, синє в сіре; крутни ще раз — і перед очима зостається тільки кругленьке пасмо туману, й гамір лунає так, немовби то група альпіністів, заблудившись, гукає на допомогу чи подає сигнали рятувальна команда.

Дівчина повернула бінокля й заходилася повільно водити ним по небі, вирізуючи малі кружалочки блакиті, як ото мати вирізала бляшаною формочкою однакові кружалочки жовтого, рівно розкачаного тіста, коли пекла коржики, так тепер вона вирізала кружальця з рівної небесної блакиті, круглі небесні коржики, багато-багато блакитних кружалець. Але ж і там, куди я їду, буде блакитне небо, то нащо в альбомі спогадів оці мініатюри? Геть їх! Бінокль поволі поплив далі. Обережно, подумки сказала вона, тепер я лечу, й відчула легеньке запаморочення, подолавши відстань понад кілометр менше ніж за секунду, перелетіла з блакиті небес на дерева уздовж алеї, а тоді полинула повз дерева, повз сірий шифер сусіднього даху — аж поки раптом зазирнула в чиєсь житло: пудрениця, образ матері божої, дзеркало, чорний чоловічий черевик на блискучій, добре натертій підлозі; ось вітальня: самовар, знов образ матері божої, велике родинне фото, латунна смужка порога й брунатно-вишневе, тепле мерехтіння червоного дерева. Вона спинилася, запаморочення минало не швидко; аж ось залетіла в передпокій; розкрита картонна коробка зі сніжно-білими тенісними м'ячами,— які ж вони огидні, ці м'ячі, подумала вона, як ото груди в декотрих жіночих статуй, від яких мене нудить; ось тераса; під тентом — застелений скатертиною стіл, на ньому брудний посуд, порожня пляшка з-під вина з нескинутим білим станіолевим обручиком на шийці; ох, тату, подумала дівчина, яка краса, що я їду до тебе, і яка краса, що ти не з тих, хто п'є вино, а з тих, хто воліє горілку.

З даху гаража в кількох місцях капала розтоплена смола; і враз дівчина злякалася, бо просто перед нею постало обличчя Пауля — десь так за двадцять чотири метри, безмежно далеко, та в біноклі за якихось два метри від неї. Його бліде обличчя ніби промовляло, що він наважився на відчайдушний вчинок; він мружив очі проти сонця, руки, стиснуті в кулаки, були опущені, так наче він щось ніс, та він не ніс нічого, в конвульсивно стулених кулаках нічого не було; він звернув за ріг гаража і, обливаючись потом, важко дихаючи, вискочив на терасу, аж на столі забринів посуд; хлопець поторгав двері, ступнув два кроки ліворуч, стрибнув на підвіконня й зіскочив до кімнати. Сріблясто заграв самовар — Пауль ударився об сервант, за склом від поштовху задзвеніли поставлені рядочком келишки, стукаючись один об один вінцями; той дзенькіт ще не стих, а хлопець уже побіг далі, перескочив латунну смужку порога, коло тенісних м'ячів рвучко спинився, нагнувсь, але не доторкнувся до них; так він простояв довго, тоді простяг руки, наче хотів когось благословити або пригорнути, несподівано витяг з кишені якусь тоненьку книжчину, кинув її на підлогу, знов підняв, поцілував і поклав у невеличку скриньку під дзеркалом на вішалці; далі вона вже бачила тільки його ноги, коли він біг нагору сходами, і в центрі цієї мініатюри залишалася коробка з тенісними м'ячами.

Дівчина зітхнула, спустила бінокля нижче, і погляд її довго спочивав на візерунку килима; килим був іржаво-червоний, помережаний незліченними чорними квадратами, які спліталися в лабіринти,— у кожному, що ближче до центру, то меншало червоного й більшало чорного, й нарешті якраз посередині лабіринту аж очі різала суцільна чорнота.

Його кімната була далі, виходила вікнами на вулицю; вона знала це відтоді, як їм ще дозволяли гратися разом, це було рік чи два тому; вони гралися вкупі аж до того дня, коли він почав з незрозумілою настирливістю задивлятися на її груди — це заважало їй гратися, й вона спитала: «Чого ти так дивишся, хочеш побачити?», і він кивнув головою, неначе вві сні, вона розстебнула блузку і, вже як було запізно, збагнула, що так робити не годиться; що так не годилося робити, вона побачила навіть не по його очах, а по очах його матері, яка, виявляється, весь час була тут-таки, в кімнаті, і тепер підбігла й закричала, аж чорні зіниці її поробилися тверді, немов каміння,— ох, і той крик я також маю зберегти на платівці моєї пам'яті; мабуть, отак кричали, спалюючи на кострищах відьом,— про це завжди торочив той дядько, що провадив нескінченні суперечки з її матір'ю; він скидався на ченця, що втратив віру в бога... та й мати скидалася на черницю, що втратила віру в свого бога; вона вернулася сюди, до Цішбрунна, після довгих літ розлуки, з гірким розчаруванням у душі, із свідомістю прикрих помилок, закам'яніла в своїй утраченій вірі в те, що називали комунізмом, сповнена пекучих спогадів про чоловіка на прізвище Мірцов, котрий пив горілку й ніколи не мав тієї віри, яку мати втратила аж згодом, їдкою сіллю було просякнуте кожне материне слово й саме її серце.

Крик над лабіринтами килима, раптово перервана гра, макети особняків, що їх батько, тоді генеральний уповноважений будівельної фірми, пропонував населенню,— таких будинків уже років двадцять ніхто не будує; старі скриньки від банківської пневматичної пошти, уривки всіляких линв,— їх завжди приносив із собою отой другий хлопець, що грався разом з ними,— еге ж,