Читати книгу - "Українське письменство"

Каменярські настрої «Вершин і низин», їх сувора й молода простолінійність, що ставить перед людиною вимогу героїчної служби громаді до самовіддання і до саможертви, пройшовши в добу «Зів’ялого листя» і «Днів журби» жорстоку школу життьову, стани щемлячого болю людини, що падає під ярмом прийнятих на себе обов’язків, — в пору «Semper tiro» одстоюється нарешті в сосудах гуманності і філософічного спокою. От перший ряд, в який легко розкладається поетичний розвиток Франка.

Він не єдиний. Франко інтересний, в якому б розрізі, в якому перекрої ми б не взяли його поезію. М. Євшан дав українській критиці кілька цікавих сторінок, взявши собі за вихідну точку спостережень боротьбу в поетові громадянина й людини. «Коли ми перейдемо, — пише він, — до розгляду поезій Франка, як прояву індивідуальності, одиниці в строгому значенні того слова, — мусимо завважити над нею страшний фаталізм епохи». Це була доба, коли й український поет ладен був повторяти: «Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан». Одбиваючи життя епохи, аналізуючи його, коментуючи, поет-громадянин забув про себе самого. Так — «для ідеї служення мистецтва громадянству Франко готовий убити свій внутрішній світ», притлумити все багатство свого чуття; коли ж його настрої все-таки вибиваються наверх, він немов стидається їх, шукає їм виправдання з погляду громадського добра. Як для Кирила в «Дорозі» Коцюбинського, пісня для нього була «те, що кличе до боротьби»; інколи вона допускалась як розривка під час короткого відпочинку, — але і в тому, і в другому разі вона виключала культуру і плекання. Такі відносини межи «суспільним і приватним чоловіком» у Франкові в добу його першої книжки поезій. В добу «Зів’ялого листя» бачимо перші кроки інтимного лірика, що «вступає на свою дорогу», «здобувається на щирі, глибокі, з душі добуті тони». Нарешті, третя пора — пора Мойсея і «Semper tiro», коли «попри соціальні мотиви, поет не боїться висловлювати в поезії самого себе і йде в тім напрямі щораз далі». І все-таки, не вважаючи на всю цю повільну емансипацію поета від громадянина, — скільки невиспіваних співів, несформульованих дум! От він сидить холодної зимової ночі; перо випадає з пальців і розум «відмовляє послуху», — в «душі глибока павза». І враз — якісь зойки:

і якийсь голос, кволий і слабий, не так голос, як «тінь голосу», зітхання, «чутне лиш серцю», долітає до нього:

Можна знайти ще трохи даних, щоб поглибити цей образ Франкового роздвоєння між несвідомим потягом, що кличе його в бік «естетизму», в бік повного виявлення його творчої індивідуальності — і програмовим його панциром, що, лиш поволі спадаючи, дав йому змогу свобідно рухатись… Але на цім ми спинимось і перейдемо до твору, в якім добачають звичайно синтез цілої творчості поетової, до поеми «Мойсей».

Ліричну основу поеми, напоєність її автобіографічним елементом читач сприйняв давно і має нахил скоріше збільшувати, як зменшувати міру цієї автобіографічності. Чимало прислужився цьому р. 1913, коли, з приводу сорокалітнього ювілею Франкового, кожна стаття застосовувала до ювілята тиради з «Мойсея»:

і т. і. Не треба бути чутливою снастю (антеною), щоб спіймати в поемі широке ліричне хвилювання автора. Але навряд чи ми збільшимо мистецьку силу «Мойсея», коли розшифруємо його, як алегорію, ототожнивши пророка з Франком, Датана і Авірона з людьми його покоління, що були його супротивниками, а «Єгошую, князя конюхів» (Ісуса Навина) — з молодою ґенерацією, що виростала на ґрунті Франкового життьового набутку, признавши його за основу свого розвитку. В «Мойсеї» нас цікавить не так тема (герой і юрба, Мойсей і старозаповітний Ізраїль,