Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Під час їхньої першої зустрічі капітанові здалося, що Елгокарові бракувало монаршої величі. Але нині — от дивина — йому спало на думку, що той мав воістину королівський вигляд. І то Його Величність не змінився — ті самі владні риси, завеликий ніс і зверхня манера триматися. Змінилося Каладінове сприйняття, атрибутуючи королівському титулу не честь, військову звитягу та шляхетність, а менш показні Елгокарові якості.

— То це і все, на що можуть претендувати Далінарові офіцери? — спитав король, обвівши рукою кімнату. — Бачу, що дядечко в своєму репертуарі: всі мають жити в таких самих аскетичних умовах, як він. У мене таке враження, що той геть розучився насолоджуватися життям.

Каладін глянув на Моаша, а той знизав плечима. Сколкозбруя дзенькнула.

Король прокашлявся.

— Мені казали, наче ти лежачий і прибути на моє запрошення не можеш, але це, дивлюся, не відповідає дійсності.

— Вибачте, Ваша Величносте, — сказав Каладін. — Мені ще зле, але, щоб відновити форму, я щодня потроху розходжую поранену ногу. Звідси й побоювання, що мій зовнішній вигляд міг би стати образливим для престолу.

— Бачу, ти навчився політесу, — промовив Елгокар, схрестивши руки на грудях. — Але правда в тому, що мої накази перестали бути обов’язковими навіть для темнооких. В очах підданців я більше не самодержець.

«Знову за своє. Та скільки ж можна?»

Його Величність коротко змахнув рукою.

— Ви двоє, вийдіть. Я хочу поговорити з ним наодинці.

Стривожений Моаш глянув на Каладіна, але той кивнув, і Сколкозбройний із Такою повиходили, зачинивши двері й залишивши капітана та короля при світлі кількох напіввичахлих сфер, які вийняв останній. Великобурі не було надто давно, й незабаром, коли заряджених сфер не залишиться, в хід підуть свічки й каганці.

— Де ти навчився бути героєм? — спитав Елгокар.

— Ваша Величносте? — не зрозумів Каладін, який важко спирався на милицю.

— Ну, героєм… — повторив король, неуважливо махнувши рукою. — Всі тебе люблять. Ти врятував Далінара, переміг Сколкозбройних, повернувся живим, коли впав у бурекляті провалля! Мостонавіднику, як тобі це вдається? Де ти цьому навчився?

— Ваша Величносте, мені просто поталанило.

— Ні-ні, — заперечив той і заходив сюди-туди по кімнаті. — Це закономірність, яку мені поки що несила збагнути. Коли я намагаюся демонструвати силу — виставляю себе дурнем, а коли являю милосердя, то об мене витирають ноги. Варто мені послухатися поради, як виявляється, що її дали не ті люди, а варто зажити своїм розумом, як Далінар має перехопити в мене стерно влади, доки я не занапастив королівства.

То звідки ж інші знають, як їм бути? І чому цього не знаю я? Мене ж бо народили для престолу — я помазаник Усемогутнього! То чому ж Він дарував мені титул, але обділив мене хистом? Таке не вкладається в голові. А тим паче з огляду на враження, наче кожен уміє те, що не виходить у мене. Мій батько давав раду навіть таким, як Садеас — короля Ґавілара водночас любили й боялися, намагаючись прислужитися. А мені навіть несила домогтися від темноокого, щоб той прибув у палац! Чому в мене нічого не виходить? І як мені цьому зарадити?

Шокований такою відвертістю, Каладін аж сахнувся.

— А чому Ваша Величність запитує про це в мене?

— Бо ти знаєш, у чім тут секрет, — сказав король, так само ходячи з кутка в куток. — Я бачив, як шанують тебе підлеглі, чув, що говорять про тебе в народі. Ти герой, мостонавіднику. — Він зупинився й, підступивши ближче, взяв капітана за плечі. — Ти можеш навчити цьому й мене?

Каладін ошелешено глянув на Елгокара.

— Я хочу стати справжнім королем — таким, як батько, — мовив той. — Хочу вести за собою й користуватися повагою підданців.

— Не знаю… — Каладін ковтнув клубок у горлі. — Не знаю, чи можливо це, Ваша Величносте.

Елгокар примружив очі.

— То ти й досі говориш, що думаєш — навіть після неприємностей, яких зазнав. Тоді скажи, мостонавіднику: по-твоєму, я поганий король?

— Так.

Той шумно втягнув повітря, але Каладіна не випустив.

«Я міг би зробити це прямо тут, — збагнув капітан. — Порішити короля й посадити на трон Далінара. Не криючись, без потаємних змов і боягузливих замахів. У чесному двобої — лише він і я».

Такий спосіб видавався шляхетнішим. Його, звісно, найімовірніше, стратили б — але Каладін раптом збагнув, що йому байдуже. То чи не піти на це заради блага королівства?

Але він жваво уявляв, як розчарує й розгніває Далінара. Смерть його не страшила — але підвести Холіна… «Буря забирай!»

Король відпустив його й відійшов.

— Що ж, чесне запитання — чесна відповідь, — пробурмотів Елгокар сам до себе. — Просто тих, кого я маю привернути на свій бік, на одного побільшало. Нічого, я збагну, як це зробити. І стану королем, якого запам’ятають.

— Або ви можете вчинити, як ліпше для Алеткару, й зректися престолу, — сказав Каладін.

Його Величність застиг на місці й, потемнівши з лиця, обернувся до капітана.

— Мостонавіднику, не заривайся. От іще! Даремно я сюди прийшов…

— Ваша правда, — погодився Каладін.

Було в усій цій розмові щось неприродне.

Елгокар підійшов до дверей, але зупинився й, не дивлячись на капітана, сказав:

— Із твоєю появою тіні зникли.

— Ті… тіні?

— Я бачив їх краєчком ока, в дзеркалах, і ладен заприсягтися, що навіть чув їхній шепіт — але ти розлякав їх. Відколи ти з’явився, я не бачив жодної. В тобі щось є — навіть не намагайся заперечити. — Король поглянув на Каладіна. — Я шкодую про свій вчинок щодо тебе. Ти на моїх очах допоміг Адолінові, захистив Ренаріна… і мене взяли заздрощі. Ти чемпіон, усі тебе люблять — а мене всі ненавидять. Ех, треба було самому спуститися на арену…

От я й психонув, коли ти кинув виклик Амарамові. Не ти, а я позбавив нас шансу притиснути Садеаса до стіни. Щодо цього Далінар має рацію — і то вже далеко не вперше. Ох, як же я стомився від його слушності і від своїх помилок. У такому світлі не дивно, що ти вважаєш мене за поганого короля.

Й Елгокар, відчинивши двері, пішов.

81. Останній день

Далінар у супроводі Навані й Шаллан вийшов із намету під мжичку. Знадвору шум дощу був тихший, ніж усередині, де краплі барабанили об брезент.

Їхні армії просувалися вперед цілий ранок і тепер були в самому серці еродованих плато. Мета лежала близько — так близько, що паршенді звернули на них усю повноту своєї уваги.

Сподівання ставали реальністю.

На виході з намету ад’ютант простягував кожному парасольку, але Далінар відмахнувся від його пропозиції. Якщо солдати змушені мокнути, то потерпить і він. До кінця дня на ньому все одно сухої нитки не