Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Князь рушив крізь шеренги вояків, тримаючись за охоронцями в дощовиках, які освітлювали шлях сапфіровими ліхтарями. Стояв день, але під густою поволокою хмар видимість була поганенька, і синє світло правило їм за розпізнавальний знак. Побачивши, що Далінар обходиться без парасольки, Ройон з Аладаром узяли з нього приклад, а от Себаріал, звичайно ж, від своєї не відмовився.

Вони дійшли до краю скупчення військ, яке вишикувалось величезним овалом, обличчям назовні. Холін непогано знав своїх солдатів і нутром відчув їхню стривоженість: вони аж надто тягнулися в струнку й не пританцьовували, розминаючи ноги. А ще принишкли, не розважаючись теревенями й навіть не нарікаючи. Чути було лише наказові вигуки офіцерів, які вряди-годи рівняли шеренги. А незабаром Далінар і сам побачив причину їхнього занепокоєння.

Масу світних червоних очей на плато, яке лежало попереду.

Раніше вони не світилися. Були червоними, це так, але без цього надприродного світіння. У напівмороці ворожих постатей було не видно — не тіла, а невиразні тіні — й оті їхні очі багряніли в повітрі, немовби Шрам Тална. Як сфери в темряві — але кривавіше за будь-який рубін. Паршенді нерідко вплітали в бороди дрібні самоцвіти, що утворювали візерунки — але вони того дня не світилися.

«Остання великобуря була надто давно», — збагнув Далінар. На цьому етапі Ридання навіть огранені камені в алетійських сферах, які довше зберігали заряд, переважно повичахали — хоча більші яхонти могли протягнути ще з тиждень.

Наставала найтемніша пора, коли Буресвітло не сяяло.

— Ох, Усемогутній! — шепотів Ройон, дивлячись на той розсип червоних очей. — Ох, імена Господні! Куди ти нас привів, Далінаре?

— Ви можете чимось допомогти? — півголосом спитав Холін, поглянувши на Шаллан, яка стояла поруч нього під парасолькою (а її охоронці — одразу за нею).

Та зблідла з обличчя й похитала головою.

— Мені шкода.

— Променисті лицарі були воїнами, — тихесенько сказав Далінар.

— У такому разі мені до них ще далеко…

— То йдіть і, коли в бою намітиться прогалина, знайдіть прохід до Урітіру, якщо такий існує, — мовив князь. — Ви мій єдиний резервний план, Ваша Світлосте.

Дівчина кивнула.

— Далінаре, — звернувся до князя Аладар, у чиєму голосі бринів страх від побаченого — червоних очей, які шикувалися в лави по той бік провалля. — Скажи мені відверто: виступаючи в цей похід, ти очікував стикнутися з такими жахіттями?

— Так.

Не те щоб це була брехня: він не знав, на які саме жахіття натрапить, але розумів, що добра не чекати.

— І все одно виступив? — не вгавав Аладар. — Притягнув нас аж сюди, на ці кляті рівнини, й дав цим кровожерним чудовиськам оточити нас, щоб…

Далінар схопив того за барки й підволік до себе. Такий прийом застав Аладара зненацька, і він, округливши очі, затих.

— Он там, на тому плато, — Спустошувачі, — прошипів Далінар, чиїм обличчям котилися краплі дощу. — Вони повернулися. Так, це правда. І нам — саме нам, Аладаре — випав шанс зупинити їх. Не знаю, чи можна відвернути чергову Руйнацію, але я зробив би що завгодно — ба навіть пожертвував би собою і всім нашим військом — щоб захистити від них Алеткар. Ти мене зрозумів?

Аладар кивнув, і його зіниці розширились.

— Я сподівався встигнути сюди до того, як це станеться, — промовив Далінар, — але не встиг. Тож тепер на нас чекає битва. І буря його все забирай — а ми таки знищимо цих чудовиськ. Зупинимо їх і сподіватимемось, що це зло не перекинеться на паршменів усього світу, як побоювалася моя покійна племінниця. І якщо ти переживеш сьогоднішній день, то ввійдеш в історію як один із найвидатніших мужів свого покоління.

Холін відпустив великого князя, і той, заточуючись, відійшов.

— Іди до своїх людей, Аладаре, бо ти поведеш їх у бій. І не смій розкисати.

Той, роззявивши рота, глянув на Далінара — а потім підібрався й, навдивовижу хвацько стукнувши себе в груди, віддав йому честь.

— Буде зроблено, Ваша Ясновельможносте, Великий князю війни, — козирнув Аладар.

А відтак гукнув своїх ад’ютантів — зокрема і Його Високороддя Мінтеза, який зазвичай носив у бою Аладарову Збрую — і, схопившись за меча, якого мав при боці, кинувся пріч під дощем.

— Ти ба, — кинув із-під парасольки ясновельможний Себаріал. — А він на це таки купився — повірив, що стане буреклятим героєм.

— Тепер він розуміє, що я мав рацію: Алеткар має бути єдиним. Аладар добрий воїн. Як і більшість великих князів… принаймні колишніх.

— Шкода, що замість них у тебе зрештою лише ми двоє, — сказав Себаріал, киваючи в бік Ройона, який досі витріщався на метушню червоних очей.

Ворогів було вже багато тисяч, але в міру прибуття поповнень, численність паршенді дедалі зростала. Розвідники повідомляли, що вони накопичують сили на всіх трьох плато довкола великого, яке займали алеті.

— Від мене користі в бою не буде, — повів далі Себаріал, — а лучники он того боягуза в такий дощ нічого не дадуть…

— Ройон не боягуз, — заперечив Холін, кладучи руку співрозмовнику на плече. — Він просто обережний, що не надто прислужилося йому в баталіях за яхонтосерця, коли людці на кшталт Садеаса розкидалися чужими життями заради престижу. Але тут я надав би перевагу обережності перед хоробрістю — а надто безрозсудною.

Ройон обернувся до Далінара й, змигнувши очима, зронив із повік краплини вологи.

— Невже це відбувається наяву?

— Так, — підтвердив Холін. — Ройоне, ти маєш бути зі своїми людьми. Тримайся в них на виду, заспокоюючи бійців своїм виглядом — адже ти зібраний і контролюєш ситуацію.

— Еге, — підтакнув той. — Що є, те є. А ти… правда ж, ти витягнеш нас із цієї халепи?

— Ні, — відказав Далінар.

Ройон насупився.

— Ми виберемося з неї спільними зусиллями, всі разом.

Ройон мовчки кивнув і, відсалютувавши, як допіру Аладар — хоча й не так хвацько, — подався на північний фланг, який утримувала його армія, паралельно гукаючи ад’ютантам доповісти йому про численність резерву.

— Геєна забирай! — кинув Себаріал, проводжаючи Ройона очима. — Геєно вогненна! А де ж запальна промова для мене?

— А ти повертайся до штабного намету й не плутайся під ногами, — промовив Холін.

Себаріал засміявся.

— Гаразд. Таке мені до снаги.

— Командування армією передай Телебові, — додав Далінар. — А я пришлю йому на підмогу Сераґіадіса з Растом. Твої ж бо люди битимуться ліпше, якщо поставити в них на чолі кількох Сколкозбройних.

Уся їхня трійця отримала Сколки після Адолінового тріумфу на дуельній арені.

— Я звелю їм виконувати Телебові накази.

— Себаріале… і ще одне…

— Що?

— Якщо будеш у настрої, можеш спалити кілька молитов. Не знаю, чи ще є кому дослухатися до них нагорі — але завадити це точно не завадить.

І Далінар обернувся до моря червоних очей. Чому вони просто стояли й дивилися?

Себаріал позволікав.

— А зі мною ти тримаєшся не таким молодцем, як із тими двома — скажеш, ні?

І, всміхнувшись — наче це його заспокоїло — неквапливо подався пріч. Ну й дивак. Далінар кивнув одному з ад’ютантів передати свої розпорядження трьом Сколкозбройним Дому Холін. Той спершу забрав