Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

Незважаючи на мій скептицизм, мене охопило якесь моторошне відчуття. Чого хотів від мене цей чоловік? Передати мені разом з паспортом і своє минуле? Чи, може, він хотів покінчити з собою?

— А чому воно має у вас померти? — запитав я. — Адже ви і далі житимете, пане ЦІварц.

— Я не збираюсь накласти на себе руки, — спокійно відповів Шварц. — Не думаю про це відтоді, як побачив сміхуна-гестапівця, і знаю, що він іще живе. Але моя пам’ять буде намагатись зруйнувати той образ. Вона розжує, розмеле і спотворить його так, як мені хочеться, і в ньому вже не буде нічого страшного. Уже через кілька тижнів я не зміг би розповісти вам того, що розповів сьогодні. Тому я хотів, щоб ви вислухали мене! Ви збережете його неспотвореним, бо для вас нічого небезпечного в цьому немає. Десь же повинен він лишитись… — з раптовим розпачем у голосі мовив Шварц. — Повинен лишитись у чиїйсь пам’яті таким, як був, принаймні на короткий час. — Шварц вийняв з кишені два паспорти й поклав передо мною. — Ось вам тут і паспорт Гелен. Квитки на пароплав уже у вас. А тепер маєте й американські візи. На двох осіб. — Він невиразно посміхнувся і замовк.

Я дивлюся на паспорти, не вірячи своїм очам.

— То вам і справді паспорт більше не потрібен? — насилу вимовив я

— Ви можете взамін віддати мені свій, — відповів Шварц. — Мені потрібен який-небудь паспорт на один-два дні. Поки перейду кордон.

Я запитально поглянув на нього.

— В іноземному легіоні паспортів не питають. Ви знаєте, туди приймають емігрантів. І поки живуть на світі люди, подібні до того сміхуна, було б злочином позбавити себе життя, яке можна віддати для боротьби з такими варварами.

Я дістав з кишені свій паспорт і передав йому.

— Дякую, — мовив я. — Від щирого серця дякую вам, пане Шварц.

— Ось вам ще й трохи грошей. Мені тепер вони ні до чого. — Шварц поглянув на годинник. — Ви б могли зробити мені ще одну маленьку послугу? Через півгодини її заберуть. Чи не пішли б ви зі мною туди?…

— Гаразд.

Шварц заплатив по рахунку. Ми вийшли на вулицю, і в ту ж мить нас обійняв галасливий ранок.

На неспокійному Тахо вилискувало біле судно.

Я стояв у кімнаті поряд із Шварцом. Там ще висіли розбиті дзеркала. Тепер зяяли порожні рами. Скалки вже хтось підібрав.

— Може, я повинен був останню ніч лишитися з нею? — запитав Шварц.

— Ви були з нею.

Жінка лежала в труні, як і всі мерці. Ніщо її вже не цікавило — ні Шварц, ні я, ні вона сама. По тому обличчю вже не можна було уявити, як вона виглядала в житті. Там ніби лежала статуя, по якій один тільки Шварц міг уявити, чим вона була, коли ще дихала. Але Шварц гадав, що і я теж можу відтворити її живий образ.

— У неї є… — почав він, — там ще лишились… — Він вийняв із шухляди кілька листів. — Я не читав їх. Візьміть собі.

Я взяв ті листи й хотів покласти їх у труну. Потім передумав — адже тепер, на думку Шварца, небіжчиця належала тільки йому. Ті листи від сторонніх людей вже не мали до неї ніякого відношення, він не хотів їх віддавати їй, та не хотів і знищувати, бо ж вони колись належали їй.

— Я візьму їх собі, — сказав я, ховаючи листи до кишені. — Вони нічого не значать. Менше, ніж монета, яку віддають за тарілку супу.

— Милиці, — докинув Шварц. — Тепер я пригадав. Вона це називала милицями і вдавалась до листування тільки для того, щоб лишитись вірною мені. Ви це можете зрозуміти? Це ж суперечить здоровому глузду…

— Ні, — сказав я, а далі обережно, з глибоким співчуттям додав: — Чому ви, кінець кінцем, не дасте їй спокою? Вона любила вас і лишалася з вами, поки могла.

Шварц кивнув. Несподівано в ньому ніби щось зломилось.

— Оце я й хотів знати, — прошепотів він.

У кімнаті, де лежала небіжчиця, стояв важкий запах, дзижчали мухи, від нагорілих свічок і від нагрітих сонцем стін стало жарко. Шварц помітив, що я почав озиратись навколо.

— Мені допомогла одна жінка, — сказав він. — Самому важко в чужій країні. Треба було покликати лікаря. Потім поліцію. Небіжчицю були забрали. А вчора увечері знову принесли сюди. Досліджували, від чого померла. — Шварц безпорадно дивився на мене. — Її… вона вже тут не вся… Мені сказали, щоб я не розкривав її…

Прийшли носильники. Труну закрили. Шварц ледве тримався на ногах.

— Я поїду з вами, — сказав я.

До кладовища було не дуже далеко. Сяяв променистицранок, і вітер свистів, підганяючи хмарки, — так вівчарка женеться за отарою овець. На цвинтарі, під безмежним небом Шварц видавався маленьким і забутим.

— Ви хочете повернутися до своєї квартири? — запитав я.

— Ні.

Ідучи на кладовище, він захопив і свій чемодан.

— Ви не знаєте кого-небудь, хто міг би підправити паспорти? — запитав я.

— Грегоріус. Він уже з тиждень як тут.

Ми пішли до Грегоріуса. З паспортом, який призначався тепер для Шварца, Грегоріус упорався швидко; особлива точність тут була зайва. Шварц мав посвідку з вербувального бюро Іноземного легіону; йому лишалось тільки перейти кордон і, добравшись до казарми, викинути мій паспорт. В легіоні минулим не цікавились.

— А що сталося з тим хлопцем, якого ви привезли з собою? — поцікавився я.

— Дядько ненавидить його; але хлопець щасливий, що принаймні є хтось із рідні, а не тільки чужі люди.

Я поглянув на чоловіка, який тепер носив моє прізвище.

— Бажаю вам успіхів, — сказав я, уникаючи прізвища. Крім цієї тривіальної фрази, мені нічого не спало на думку.

— Ми вже більше не побачимося з вами, — відповів він. — Та це й краще. Я надто багато вам розповів про себе, щоб мені хотілося зустрічі з вами.

Я не був певен того. Можливо, пізніше він саме тому й захоче побачити мене. В уяві Шварца я був єдиною людиною, яка понесла з собою неспотворений образ його долі. Та могло статись і так, що він якраз за це зненавидить мене, бо пізніше йому може здатися, ніби я відібрав у нього дружину, на цей раз уже безповоротно і назавжди — адже