Читати книгу - "Українська мала проза XX століття"

Тут була сутінь. Вікно захилене фіранкою, крізь неї сочилося скупе світло. З палуби чулися захоплені вигуки, а він сидів у молочній сутіні, й обличчя його стало наче кам’яне. Стояли серед того обличчя шматками заліза очі, довгобразе обличчя було схилене набік, а руки стискали чашечки колін.

Корабель ніяк не міг пристати: пихкала машина, гукали матроси, кричали пасажири, перемовляючись із знайомими на березі, а Метлинський все ще пив молочні сутінки і все ще кам’янів.

Барвиста юрба вже полилася на трап, коли він зворухнувся.

Встав, кинув оком по каюті, відсунув з вікна фіранку, взяв невелику валізу і відкинув двері. Повз нього пробіг, важко гупаючи чобітьми, матрос, повернув до Метлинського широке кругле, поросле рідкою бородою обличчя і засміявся:

— Заспали, пане? Онде вже всі на березі!..

Він не зважив ні на матроса, ні на те, що й справді лишився на кораблі сам, ішов через палубу, різко посилаючи вперед довгі ноги й несучи трохи боком худе тіло з виставленим лівим плечем — обличчя його лишалося незрушне.

— Чудак! — штовхнув широколиций матрос товариша. — Глянь-но: шкура та кості!..

— На іздиханії, — пробурмотів другий. — Тут, брат, і не таких ще побачиш…

Метлинський зійшов із трапа. Юрба ще товклася на набережній, розбираючи візників. Амвросій підійшов до найближчого вільного візника й мовчки сів, поставивши на коліна валізу.

— В готель!

— Руб буде стоїть, — повернувся до нього візник.

— Що руб? — звів голову Метлинський.

— Ізвощик руб…

— Чого так дорого?

— Такий ціна тут, господін…

Він тільки хитнув головою, і візниця торкнув коней. Повернувся різко, аж кістки йому хрупнули в шиї: на трапі стояв круглолиций рідкобородий матрос і позіхав не прикриваючись.

— Чи важко тут влаштуватись у готель? — спитав у візниці.

— Є гроші — неважко, нема грошей — важко, — спокійно відказав той і чвиркнув крізь зуби.

Коні ледве чопали, але Метлинському це було начебто байдуже. Їм назустріч мчало кілька вершників. За мить промигнули повз звощика: молоді, вусаті лиця, блискучі усмішки, кінські морди, що важко дихали, запах гарячих тіл. Метлинський ледь-ледь звів голову.

— Провідники для амазонок! — засміявся візниця, а що Метлинський розмови не підтримав, тільки зирнув краєм ока на худе, важке, наче отінене обличчя пасажира.

— В який, пане, готель накажете — дорогий чи так собі?

Метлинський здригнувся. Глянув на візницю і наче почав пригадувати, про що той запитував.

— Мені потрібна одна суха кімната з вікнами на море, — сказав.

— Дорого, — поцмакав візниця. — Дуже дорого буде стоїть… Такий тут ціна, господін, такий ціна!

Але Метлинський мовчав. Здавалося, дивився не від себе, а в себе: очі без виразу, а обличчя кам’яне.

Візниця натягнув віжки, і Метлинський скочив на землю. Ткнув без слова карбованця і попростував до гостинно відчинених дверей.

— Милості просимо! — кланявся йому від тих дверей якийсь надто рудий служка з бакенбардами і в рудому, як і його волосся, сюртуці.

— За ціну не стоїть! — гукнув із-за спини Метлинського візниця, і рудий служка майже вдвоє склався перед приїжджим.

2

Все-таки воно вабило його, море. Відчув це, ще стоячи перед вікном свого нового помешкання. Величезний зеленкувато-блакитний розлив, що клався перед очима ледве не прямовисною стіною, грав, мінився й тріпотів. Здавалося, ліг отам неймовірної сили й величі гігант, живий і привабливий, з мільйоном очей, що вряди-годи спалахують, — живу плоть відчув Метлинський у тій могутній, безмежній масі: рухалася, дихала й вабила, наповнюючи своїм духом всіх і все на цьому березі. Сходило від нього безліч променів та промененят — праглося ширше дихати, хоч вуста при цьому замикалися, очі запалювалися тим-таки блакитнуватим сяєвом, чи, може, це так йому здавалося. Стояв за вікном із тими зеленкувато-блакитними очима, з наглухо запечатаними вустами — хворі груди його дихали погідно й вільно. Щось таке первісно відчував і в Женеві, коли прокинувся був одного сонячного ранку і вперше побачив залите густим світло-синім сутінком Женевське озеро. Тут знову це пробудилося: зачарування, а може, й захват, з’явилася широка і ясна хвиля, що вдарила й оживила; той подих, що повіявся від моря, зродив якісь особливі імпульси, здавалося, от-от розчинить перед тим ту сокровенну скарбницю, якої так прагне душа. Рука його вчепилась у лутку вікна, він весь подався назустріч тому неймовірному диву: здавалося, між ним і морем іде нечутний діалог; ще мить, ще одне зусилля — і вони, зрештою, порозуміються.

Повернувся різко на стук і побачив рудого служку в рудому сюртуку.

— Обід накажете в номер чи спускатиметеся?

— В номер! — гостро відказав Метлинський.

— Це буде коштувати вам три рублі в місяць і чайові.

— Що буде коштувати?

— Прислуга…

Метлинський розширив очі, наче бозна-яку прояву узрів у прочілі, але служка не дав зловитися: стояв схилено і начебто й погляду власного не мав. Ті дві руді круглі бляшки, що світилися замість очей, були без блиску й виразу.

— По-моєму, я вже попереджував, — сказав, ледве цідячи слова, Метлинський, — що за ціну я не стою…

Проява зменшилася наполовину і глянула на Метлинського вже знизу, з-під рудого чуба, що навис над лобом. І з-під того чуба блиснула несподівано радісна чи облудна всмішка — рудько виходив, радше виповзав, із приміщення задом, наче хвостом помахував.

Метлинський зітхнув полегшено на скрип дверей і знову повернувся до моря. Але було воно вже глухе й буденне, не гомоніло до нього й не вабило — стояла собі зелено-блакитна завіса, а вгорі до неї було причеплено брудного чорного пароплавчика.

Ще довго стояв перед вікном, наче сподівався, що повернуться віднайдені оце недавно чари, і між брів його лежала глибока складка. Зрештою, ступнув від вікна різким поступом, витяг із валізи змінну пару білизни і почав роздягатися хапкими, нервовими рухами. Скидав із себе несвіжу білизну з бридливою поспішністю, наче боявся, що його застане за цим заняттям служка, і тільки коли застібнув на комірі останнього ґудзика, полегшено зітхнув і згорнув брудне у недбалий згорток.

— Можна! — гукнув він, вже сидячи за столом і легенько постукуючи нігтями по скатірці.

У двері всунувся рудько із тацею в руках, і на його вустах заграла послужлива і також руда, як і все в ньому, всмішка.

3

Море було погідне. Він покинув кімнату, в якій не міг уже сидіти, ставала вона кругла й сіра, і почало народжуватись у ній те, від чого тікав проздовж останніх літ, відколи залишив професорську кафедру і вийшов на пенсію: нависало воно над головою, як хмара чи каменюка, що висіла колись над Танталом. Відтоді й почав він