Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

– Беласе, ти чого там плентаєшся? – вирішив трохи згладити кути нашої напруги, та цей дурень теж не бажав погоджуватися з моїм рішенням щодо заборони летіти до Вілардії! Але зважаючи на те, як склалися обставини, вони цього зробити і не зможуть – Ну годі тобі вже дутися на мене Беласе.

– А хто сказав що я дуюся? Я цілком і повністю спокійний і зараз піду у пусту залу, щоб відпочити.

На цьому наша розмова на жаль вичерпала себе, тому останні метри довелося йти у тиші що била й гнітила мене через зроблене. Адже мені було зараз гидко від самого себе, вдавати спокійного тим часом як Марія виглядала розбитою в моїх очах. Бо це я розбив останню надію збрехавши! Але так буде краще і вона залишиться живою, а от щодо інших… вони й так вже мертві.

Хоча кому як не мені знати що навіть у житті привидом, ти залишаєшся все тим же що і при житті. Але якщо вибирати між іншими і моєю дочкою, то я оберу її. Я не бажаю бачити як гине моє дитя. Досить вже смертей. Я не хочу бачити це знову. Не хочу бачити те, як її можуть вбити така само як і її матір! 

Але ж чому мене так це мучить?! І не дає спокою! Я ж чиню правильно, хіба ні?

Коли Марія вже потяглася до дверної ручки я не витримав.

– Маріє, пробач мені… я знаю що ти гніваєшся на мене що до цього, але так буде краще – почав незнаючі з чого почати або як пояснити те що хотів їй сказати. Адже я бачу ж, що вона на мене дуже сердиться. Я просто хочу, щоб вона теж зрозуміла, що я теж не можу її ось так відпустити на смерть! 

– Та нічого. Я все зрозуміла. Адже ти правий Грейсоне, так буде краще. Та й Дикого я зараз не можу тут покинути самого.

Хоч її голос і був спокійним, все одно я відчував у них докір і розчарування. Тому й не міг повірити до кінця що вона передумала летіти.

– Я не бажаю помирати знову… 

Від цих слів навіть моє омертвівше холодне серце здригнулось, а сам я ледве тримав себе в руках.

– На добраніч – говорить перед тим як зайти у кімнату.

– На добраніч люба – (донечко) додаю подумки, бо боявся що ці слова торкнуться моїх вуст як і страх побачити її реакцію на правду яку я так і не наважився сказати. 

Як тільки зачинилися двері я одразу чкурнув геть коридорами, не помітивши як сам наздогнав Беласа що йшов до пустої зали. Я чомусь попрямував за ним, бо щось мені підказало що він щось хотів утнути.

– І куди це ти так поспішаєш? – безтурботно запитав помітивши що в останню мить він обминув вхід до зали.

– Подалі від тебе! – сердито виплюнув Белас не повертаючись.

– Та годі тобі вже! Поводишся як дитя!

Белас різко зупиняються і розвертається до мене з обуреним, гнівним виразом на обличчі. Певен що він зараз вбив би мене якби міг.

– Це я поводжуся як дитя? – прошипів – Ні, ні – хита головою з єхидством додає – Це ти поводишся як останній дурень!

– Так буде краще Беласе! – гаркнув на нього.

– І що ж буде краще Грейсоне? Скажи?

Я мовчав.

– Ну! – вимогливо скрикнув – Те що ти вирішив погеройствувати і вбитися разом з Тінню!

Я здивовано підвів на нього погляд.

– Звідки ти знаєш?

– Просто знаю – зневажливо виплюнув давши знати що пояснювати він не збирається. Белас дивився на мене з великим осудом.

– Це моє рішення як закінчити власне існування. Та й, так я міг з точністю бути певен що заберу його з собою… – дракон мене перебив спантеличивши запитанням.

– Тоді чому ти не поважаєш її вибір? – холодно мовив.

– Я поважаю…

– Ні! Грейсоне! Ти просто пропустив її прохання повз вуха! 

Мене вже почала дратувати тема нашої розмови.

– Я поважаю її вибір! – прошипів крізь зуби стримуючі власну лють.

– Ні, ти її не чуєш! І не хочеш чути! Марія обрала власний шлях як і ти, але на відміну від неї ти ігноруєш це!

– Я не ігнорую! 

– Ні, ти зараз саме це і робиш! Ховаєшся у власній мушлі тягнучі її за собою! – моє мертве дихання прискорилося, а гнів все більше брав гору разом з панікою, дракон все продовжував – Ти боягуз Грейсоне…

– Я ЛИШ НЕ ХОЧУ БАЧИТИ ЯК ВБ’ЮТЬ МОЮ ДОНЬКУ У МЕНЕ НА ОЧАХ ЯК І ЇЇ МАТІР! – не витримую – Я ПРОСТО ХОЧУ ЇЇ ЗАХИСТИТИ! 

Між нами знову панує важка тиша що дає мені змогу прийти до тями і заспокоїтися. Можливо для мене ця тиша і не була важкою, а радше спасінням.

– Чому ти їй ще й досі не сказав?

– Це не стосується нашої розмови зараз – спробував ухилитися від цього запитання.

– Ні Грейсоне, стосується – твердо мовив він – І я в цьому вкотре переконався. – між нами була незручна тиша, бо я не хотів відповідати та й не мав що – Знаєш про що ми розмовляли на горі? – не чекаючи мого запитання Белас продовжив – Вона мені розповіла про свою родину, яку втратила в іншому світі. Розповіла про батьків і ту хто її виховував коли ті загинули.

Мене ця розмова гнітила з кожною секундою все більше, додаючи все більше болю в холодному серці. Мені було боляче це слухати. Але дракон продовжував.

– І я тебе не розумію Грейсоне. Ти б міг їй розповісти правду, давши знати що вона ще й досі має рідню. Що вона має батька. Справжнього батька. Ти міг знову дати їй родину яку вона втратила і я зараз не про тих кого вона приймає за власну сім’ю, а саме про тебе. Про єдиного хто в неї залишився з батьків.

Я опустив погляд собі під ноги, не в силах що не будь сказати. А й справді, чому я й досі мовчу? Чому не сказав? 

– Грейсоне?

– Я не зміг їй сказати, бо злякався – тихо вимовив у порожнечі коридору.

– Якщо ти сам боїшся це можу зробити я.

– Ні! – різко відмовив подивившись на дракона – Я сам розповім їй про це.

– Як знаєш – відмахнувся – але май на увазі, чим більше ти будеш вичікувати слушної нагоди, тим важче буде потім розповісти. Я пішов, побачимося вранці. – Белас розвернувся і швидко пішов геть.

Я залишився стояти посеред пустого, темного коридору втупившись очима в місце де тільки що був дракон. Відклякнувши, поплентався до пустої зали що знаходилася просто за стіною через яку я і пройшов, бо вертатися до дверей й так не було ніякого сенсу.