Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Зілов сказав це хутко, ніяково і ще раз почервонів. Адже кочегар «С-815», очевидно, був певний, що він в усьому цьому прекрасно розбирається. Гімназист же, учений…

Але той тільки сердито замахав рукою:

— Отож-то й горенько наше, що й вони з соціал-демократів теж! Шумейко, механік мій, тобто, знаєш, — їх соціал-бюрократами хрестить. Ну, а в гімназії ж як у вас там? — запитав кочегар. — Як там хлопці нащот війни?

Це було точнісінько те саме запитання, яке чув від нього Зілов два роки тому, на похороні Грачівського. Тоді на нього ніхто нічого не міг відповісти. Навряд чи й тепер були підстави давати якусь конкретну, вичерпну відповідь. Але Зілов насунув кашкет на лоб, і, ховаючи своє зашаріння, буркнув:

— У нас, знаєш, є хлопці проти…

Кочегар «С-815» зиркнув Зілову під кашкет, де очі. Навряд чи побачив він там що в надвечірньому смерку, в мутнявому сяйві високого ліхтаря крізь осінню мряку. Миттю кочегар глянув довкола. Довкола бовваніли в тумані довгі валки порожніх вантажних вагонів. Це був вантажний парк.

— Слухай! — прошепотів кочегар, дарма що близько нікого не було і їх ніхто не підслухував. — Слухай! Ти до мене заходь. Я на Пеньках живу. Машиніста Козубенка чув? Батько мій. Заходь, Федора спитай. Я. Побалакаємо. А про що тут ми з тобою гомоніли — нітелень. Добре? Шумейко ж це в твого батька практикантом по слюсарству був?.. Ага! Так ти ж приходь!..

Він прихилився і зник під вагоном. Потім пірнув під колеса, щоб навпростець, через парки, пройти до свого паровоза в депо.

Зілов поволі побрів додому. Нові тайни чимчикували за ним, у тумані, натовпом… Соціал-бюрократи? Демократи? Меншовики?.. А — більшовики? Значить, ціммервальдівці. Пролетарі всіх країн… Без анексій! Контрибуцій. Анексія — це захоплення, окупація чужої території. А Шумейка він знав. Це був високий стрункий брюнет з сріблястими пасомками на висках. Помічник з «С-815».

Новий навчальний рік почався в обставинах чергового нового захоплення. В третьому класі ми захоплювалися томагавками, бумерангами, мустангами і ласо. В четвертому на перший план сплив спорт, футбол, а також пригоди Ната Пінкертона, Ніка Картера і Шерлока Холмса. В п'ятому над нами запанувала війна в усіх її проявах воєнщини і героїзму, а також робота в Червоному хресті. Нарешті, в шостому ми цілком віддалися справі обслуговування фронту виставами і концертами нашого гімназичного театру.

Але тепер сьомий і восьмий класи змушені були від участі в театрі від: мовитися. Нам було до біса мороки з самою воєнізацією. О сьомій ми вставали, о восьмій ми починали муштру, о дванадцятій ми бігли обідати, о другій — до гімназії, і тільки аж після шостої ми були вільні і, нарешті, належали самі собі. Чи ж треба признаватися в тому, що ні один з нас, окрім хіба Хавчака, не згаював ці кілька власних годин на готування уроків? Ми віддали цей час нашому черговому новому захопленню. Це був театр. Ми ходили до театрів на кожнісіньку прем'єру.

Спеціальні й одноразові дозволи від директора нас, треба признатися, не дуже турбували. Молоді складачі міської друкарні були наші друзі ї по футболу, і по вулиці, і по самому захопленню театром. Вони необмежено постачали нам порожні бланки гімназичних «пропускних білетів». А підробити Мопсового підписа вмів якнаймайстерніше кожнісінький гімназьор від восьмого класу і аж до підготовчого. Труднощі з відвідуванням були зовсім в іншому. Пропускні білети видавалися тільки до руського драматичного театру, що гастролював у центрі, але нам було мало цього, і ми воліли також розкошувати і в заміському парку Білинського, де давав вистави «русско-малорусскнй театр с пением и танцами под управлением Задуная-Запорожского, собственные костюмы, бутафория и парики». Разом з мовою п'єс ці костюми, бутафорія і парики розцінювалися гімназичним начальством як крамола, мазепинство і сепаратизм, і за них каралося безумовним виключенням з гімназії.

А проте саме в цьому театрі через день, кожної нової вистави, ми заповнювали всі вільні місця на гальорці. Кожного другого дня «русско-малорусский» театр зобов'язаний був давати спектакль руською мовою, і тоді ми, озброївшись пропускними білетами, йшли до руського театру в центр.

Ах, юнацькі відвідування театру!.. Залита вогнями софітів сцена здавалася нам факелом уночі, і в блідих його відсвітах, що падали сюди, в залу, наше життя здавалося таким безбарвним і нікчемним…

Гімназичний позашкільний догляд над заміським театром був доручений Пілеві. Він теж приходив тільки на «малоруські» спектаклі. Це було цілком слушно — на руські сюди не приходили не тільки ми чи якісь інші глядачі, а й самі білетери театру, навіть контромарочники. На них похмуро куняв тільки самітний поліційний офіцер. Але така була давня неодмінна умова існування українського театру. З неї чомусь скористав барон Ользе в той час, як скрізь по прикордонню та, здається, і по цілій Україні, українські театри були заборонені з першого року війни. Причини жандармського лібералізму нам не були відомі.

Піль приходив щоразу точно до початку і сідав у першому ряді. Ми на цю пору чатували вже в кущах біля запасного виходу. Світло гасло, але завіса ще хвилин дві вгору не йшла. То була наша умова з дирекцією театру. За ці дві-три хвилини ми мали виплигнути з кущів, пірнути у запасний вихід, збігти сходами на гальорку і розміститися тісно не ближче третього ряду від бар'єра. В четвертому ряді нас вже з партеру видно не було. Про всякий випадок ми скидали наші гімназичні кашкети й клали їх собі на коліна. Останній з нас натискав кнопку, і електричний дзвоник, спеціально для цього приладнаний, подавав сценаріусу за куліси знак,