Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

– Ти нікуди не полетиш! – шепоче гучним шепотом мов змій – Я тобі заборо… – темний здригнувся недоговоривши. Він виглядав здивованим і спантеличеним водночас начебто його перервали або… А чорт його знає що ще може бути! Бо Грейсон зараз мав такий дивний вигляд що в мене почали з’являтися думки чи він ще й досі при своєму розумі.

– Грейсоне з тобою все гаразд? – насторожено запитала, адже він не рухався вже доволі довго і все продовжував щось тихо й не розбірливо бубоніти собі під ніс. Його магія заспокоїлася. І в якийсь момент він затих і зовсім. 

– Гаразд – неочікувано випалив.

– Що? – перепитую.

– Ми полетимо до Вілардії. О якій годині ми вирушаємо?

Я на мить гублюся. Бо не очікувала на таку різку зміну.

– Шоста ранку.

– Добре. Тоді зустрінемося о шостій на злітному майданчику. Гарно вам відпочити цієї ночі. – і Грейсон просто розвертається і йде геть, а ми з драконом не знаючи що сказати просто спантеличено дивилися йому вслід поки не пролунав стукіт зачинених дверей.

– Що це тільки що було?

– Він погодився – спокійно мовив дракон начебто тут нічого дивного не сталося!

– Тобі не здається що Грейсонова поведінка трохи дивною, як і він сам? Адже він був проти щоб ми летіли, а тут так різко ні з того ні сього передумав!

Дракон лиш стена плечима.

– Погодився та й погодився нам то краще, що не доведеться з ним сперечатися.

Я цих двох вже і зовсім перестала розуміти.

– Але все ж… – мене непокоїла так поведінка Грейсона.

– Давай краще підемо відпочинемо. Адже нам ще рано вставати – пропонує Соні пройшовши повз мене, зупинившись біля початку сходів чекаючі – Ходімо я тебе проведу.

Ми піднялися на поверхню, зовні вже було зовсім темно. Попрямувавши до замку ми увійшли всередину і проходячи повз нас слуги що йшли вже відпочивати, кидали зацікавлені погляди у бік Соні що йшов поруч. Дракон вже був не невидимий, то й ходити невидимим привидом не міг і якщо на дракона інші кидали допитливий погляд, то ж від мене сахалися кожен раз як від самої смерті! Ну та й добре, зате ніхто заважати не буде.

По дорозі я заскочила на кухню, щоб встигнути прихопити трохи їжі в дорогу. Коли ми вже доходили до моїх покоїв поряд з Ноксоровими, Соні різко збільшив між нами дистанцію, кидаючи насторожений погляд на двері покоїв Дикого.

– Ти чого? – запитую у того, бо Соні зупинився у п’яти метрах від моїх дверей не наважуючись підійти ближче.

– Я піду пошукаю іншу кімнату для ночівлі.

– Але навіщо? Якщо ти міг переночувати у моїй, а я з Диким. Тебе може хтось побачити, та й звідки тобі знати що ту кімнату яку ти обереш вже хтось не зайняв.

– Я знаю декілька вільних, тому не хвилюйся. – він знову зиркнув очима на двері Ноксора – Та й Дикий король може розлютитися якщо помітить що я був там. Тож на добраніч. – ніяково посміхнувся молодий дракон, швидко покрокувавши геть не дочекавшись моєї відповіді. 

Мотнувши головою я зайшла спочатку до дракона, щоб перевірити його стан та Ноксор все й досі спокійно спав. Тому я пішла до себе зібрати сумку в дорогу. Знайшовши свій рюкзак у гардеробі я склала у нього їжу і воду, одяг брати я не бачила ніякого сенсу, тому в рюкзак поклала тільки куртку. Потім пішла у ванну кімнату забрати одяг який я повісила на стільчик ще з самого ранку, щоб висох.

Поклавши і його на стіл, щоб не забути, швидко прийняла ванну. Зібравши одяг я ще раз перевірила рюкзак і в малій кишені натрапляю на дещо…

Це було кільце зроблене з Синталії вже засохлої квітки, що ще й досі не втратила своєї дивної блакиті на якій були залишки засохлої крові Ноксора. Перед очима знову проліта яскравий спалах спогадів, коли він лежав переді мною увесь в крові і зі страшними ранами… Я ще й досі пам’ятала на скільки в нього було важке дихання, яке з кожною секундою ставало все слабкішим поки і зовсім не зупинилося…

Я важко проковтнула, згадавши що маю порушити дану йому обіцянку і покинути його з великою ймовірністю назавжди… Взявши рюкзак я підійшла до тумби і висунула шухляду дістала чистий аркуш паперу, чорнила я не знайшла, але в шухляді був олівець який я теж прихопила з собою.

Повернувшись до Нокса у кімнату я поклала свій рюкзак на диван, зайшла до спальні де мої очі одразу натрапляють на дракона. Зачинивши по собі двері, проходжу до ліжка і ще якусь мить спостерігаю за ним. 

Сідаю за малий прикро-ватний столик, кладу на нього декілька листів що прихопила з собою і змарнілу Синталію яка стала неймовірно крихкою на дотик у якої вже були малі заломи на пелюстках що почали кришитися. Взявши до рук олівець я наставила його на початок рядка, завмерши, замислилася… 

З чого ж почати?

В голові було купа думок серед яких знайти потрібно було дуже важко. Знайти те що могло пояснити все і заспокоїти водночас, хоч і приноситиме біль у будь-якому разі не залежно від слів. 

Я не знаю чи Ноксор прокинеться з вже повністю відновленою пам’яттю. Тож писати аби що теж не можна. 

Треба написати історію від самого нашого початку і до цих пір. Про все що сталося. 

Тож обхопивши олівець міцніше я почала писати, вимальовуючи перші літери на білосніжному папері, поки вони не перетворюються у перші слова і рядки: “Якщо ти це читаєш, значить я вже можу бути мертвою…”

В грудях стискає від тупого болю що рве на частини, змушуючи стиснути власну щелепу міцніше. Та незважаючи на це, як тільки я написала перші декілька слів мої пальці вже не могли спинитися! Вони швидко літали по білосніжному паперу у купі літер, складів, слів, речень. 

Я з головою поринула у те що писала пригадуючи все! Першу нашу зустріч, враження, розмови, суперечки, недолугі і часом кумедні ситуації які переходили у досить милі і чуттєві й хвилюючі для наших сердець. Я писала про те що відчувала і відчуваю зараз, про нашу секретну гру, про власні думки і почуття. Я розповідала все до останнього на випадок якщо він не пам’ятатиме…