Читати книгу - "Українське письменство"

«[Я] склав план акведуку на двісті стадій завдовжки, який мав рясно постачати до Єрусалиму чисту воду. Я вивчив височінь рівня води, укладистість модулів, нахил мідяних басейнів, що від них одбігали розподільні рури, і сам усе обрахував за вказівками механіків».

«Їхні священики писали Цезареві, що я нищу (ламаю) їхній закон».

«Певно, все те, що ти спізнав з єврейської вдачі, не віщує їм нічого доброго («n’est pas à leur avantage»). Але я, живши в Єрусалимі, цікавився народом і примітив у ньому невиразні чесноти, що уникнули твого ока («des vertus obscures qui te furent cacheés»). У Наталі Романович легше і по суті точно: «І справді, тобі довелось відчути вдачу жидів з недоброго боку. Але я жив у Єрусалимі яко сторонній чоловік, входив у життя народу і тому пізнав такі його прикмети, яких ти не помітив».

«А найбільшу ганьбу я даю тобі за те, що ти не одружився згідно з законом». Наталя Романович: «І особливо осуджую я тебе за те, що ти не взяв собі законної жінки».

Нарешті, третя група стилістичних особливостей нового перекладу, з якими мені трудно помиритися. Зводяться вони до крайнього і без потреби спрощення синтакси. От як розповідає Анатоль Франс про свого героя, що на старості літ береться за мемуари та філософічні студії: «C’est au milieu de ces paisibles travaux et dans la méditation assidue de livre d’Epicure qu’avec un peu de surprise et quelque chagrin il vit venir la vieillesse». У давньому перекладі читаємо: «Серед сеї спокійної роботи і уважного думання над книжками Епікура з тихим здивуванням і сумом помітив він наближення старості». У новому перекладі, всупереч стилістичному смакові і самого Франса, що не раз нарікав на різні que, qui і dont, просте речення перетворено на складне: «Отож, мирно працюючи і пильно міркуючи про Епікурові книжки, він трохи здивовано і з сумом помітив, що близиться старість».

Другий приклад. Старі приятелі зустрічаються, але Понтій Пілат не признає Ламію, і той «avec un peu de surprise et quelque chagrin» говорить (беру старіший переклад): «Понтіє, мій привітний друже («hôte»), двадцять років так убілили моє волосся і вкрили зморшками лице, що ти не пізнаєш свого Елія Ламія». У новому перекладі: «Мій любий Понтію, моє волосся посивіло за двадцять років і щоки мої зморщились — тим-то ти й не пізнаєш свого Елія Ламія».

Чому перекладач замінив образове «роки убілили волосся» на щоденне і вижавелене «волосся за кілька років посивіло»? Чому він розв’язує хороше консекутивне речення «так… що» — трудно сказати. Можна лише догадуватися, що в даному разі він підліг впливові тих стилістичних міркувань, які за останні часи почали у нас поміж громадою ширитись. Книжка О. Б. Курилової «Уваги до сучасної української літературної мови», надзвичайно корисна, як збірка матеріалів, набула у нас значення, на яке, можливо, не сподівалася сама її авторка. Замість стати збіркою корективів до ходячої фразеології і закликом до систематичних студій над синтаксою, вона лягла основою того тісного і педантичного нормування, яке стали практикувати численні, законом про українізацію покликані до роботи викладачі української мови. Замість доповнювати книгу новими спостереженнями, поряд з її узагальненнями даючи матеріал для застережень і поправок до висновків занадто простолінійних, із «Уваг» О. Б. Курилової стали виволікати якнайсуворіші приписи та з аптечною точністю виписані рецепти. А як все це відбувалося в середовищі, яке досі аж надто мало над питаннями стилю спинялося, то наслідком такої практики виник безкрилий пуризм, що про нього непогано говорив Горнфельд:

«Пуризм бессилен в своей наступательности и наступателен вследствие своего бессилия… Он ведет законную борьбу во имя законных целей, но в громадном большинстве случаев он ведет ее дурно: грубо, иногда насильственно и невежественно. На основании двух — трех случайных наблюдений, без всякого углубления в смысл явлений»[144] і т. д.

Одні з наших викладачів подалися до вимовного етнографізму; другі, нерозважно відкидаючи многолітній досвід творення мови, намагаються повернутися до її первісного, докулішівського, скажімо, стану, і потім різьбити її наново; треті, узагальнюючи різні емпіричні правила, повідкривали здебільшого дуже сумнівні закони української синтакси та стилістики… Радячи службовцям канцелярський трафарет: «во исполнение» перекласти «виконуючи» або «щоб виконати», такий викладач став снувати з своєї практики нормативний висновок: «українська мова дієслівних іменників уникає». Другий, примушений російський період розбиваючи на кілька речень, став до речі і не до речі говорити про «розімкнений лад української синтакси»[145]. Так пішли до масового ужитку різні забобони, що, видимо, нашого прозаїка пойняли жахом перед дієслівними іменниками («наближення старості» — «що близиться старість») та не страшними на око додатковими реченнями.

Ця блідість Підмогильного як стиліста (в перекладі), ця зв’язаність кожного його кроку різними стилістичними вказівками, при книжності й надуманості його фрази, і примушує нас з більшою охотою повертатись до старого невимушеного, хоч