Читати книгу - "Українське письменство"

Переглянемо закінчення оповідання «Прокуратор Іудеї». Підмогильний: «Він звався Ісус з Назарету, і його розіпнуто на хресті; не знаю за який злочин. Чи не пригадуєш ти, Понтію, цієї людини?» Понтій Пілат насупив брови й потер рукою чоло, ніби щось пригадуючи. «Ісус? — пробурмотів він, помовчавши кілька хвиль. — Ісус з Назарету? Ні, не пригадую».

У Н. Романович: «Його ім’я було Ісус; він був родом з Назарету і був розп’ятий не знаю за яку вину. Пригадуєш ти сього чоловіка, Понтіє?» Понтій Пілат зсунув брови і підніс руку до чола, наче шукаючи в своїй пам’яті. Потім по хвилі мовчання вимовив стиха: «Ісус? Ісус з Назарету? Ні, не пригадую». В старому перекладі Анатоль Франс відчувається дещо сильніше. В ньому більше чутливості до власної синтакси Франсової, а чутливість до фрази перекладуваного автора обов’язкова для кожного перекладача[146].

Так виглядають сьогоднішні тенденції в розвитку нашої літературної мови, оскільки відбиваються вони в роботі одного з найпідготовленіших наших перекладачів. Чи можна їх назвати здоровими? Гадаю, ні! І цілком пристаю на думку А. В. Ніковського, що писав про «небезпечний нахил до реґламентації певного лексичного материка та про вихолощування синтаксису українського», і до того додавав: «Єсть також помилкова думка, ніби синтаксис, лексику, фразеологію та правопис можна завести враз і навіки»[147]. Очевидно, нормалізація літературної мови протягнеться ще довго, і навіть у тих скромних межах, які пропонує В. М. Ганцов, «формальна правильність мови, унормування діалектичної розбіжності та розмаїтості» ще потребуватиме пильних студій та повсякчасного перевіряння висновків. Паралельно з усталенням норм повинно провадитися якнайбільше наукове «дослідження словотворення, синтакси, лексики та фразеології» — всього, що надає граматикам завзяття заносити меча «над індивідуальними особливостями мислення і стилю». Ті ж методи реґламентаційні, які панують у нас тепер серед різноманітних постувальників і вегетаріанців стилю і творять замах перш за все на все, що вище від середнього рівня, тоді одійдуть і замруть самі собою.

Таку нормалізацію і таких нормалізаторів мав на думці І. Франко, коли писав про шкоду живій літературній мові від граматиків.

«Буде вже більше як 25 літ тому, як я мав нагоду у Львові познайомитися з заїжджим петербурзьким поляком Венцьковським, людиною незвичайно освіченою та бистроумною. Я жалувався перед ним на слабий розвій нашої літератури та неусталеність граматики.

«Ах, не говоріть мені про граматику! — аж крикнув д. Венцьковський. — Богу дякуйте, що у вас іще нема граматиків. Бо граматики — то грабарі живої мови. Вони не розуміють тої мови, а знають тільки свої правила. От погляньте у нас! Ще Міцкевич, Словацький і Красінський говорили кождий своїм язиком і жоден не вчив польської граматики. А прийшли по них граматики, і що ж — джерело живої води засохло, бо кождого в школі вчать: так маєш говорити і писати, а не інакше. А се, пане мій, перший ступінь до переміни польської мови на мертву мову»[148].

Всю цю науку повинні взяти з відповідними змінами (mutatis mutandis) і наші перекладачі, і красою живої своєї мови, вихованої на справжньому знанні і на «безпосередньому відчуванні виразної сили її словотворчих елементів»[149], не жертвувати ніяким неперевіреним узагальненням та педантичним приписам.

1925—1926

…fratres Helenae, lucida sidera…

…братья-близнецы лучистых звед четою…

На початку лютого в київській «Пролетарській правді» можна було прочитати таку уважну і характерну оповістку:

«Цими днями у виданні «Глобус» виходять з друку дві книжки: 1) Дмитра Загула «Література чи літературщина?» — науковий аналіз творчості української «неокласики»; 2) Якова Савченка «Азіатський апокаліпсис» — теоретична праця про взаємовідносини пролетарського мистецтва з греко-римським».