Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

— Отож, проблема в нестачі часу — або сил. Нам потрібно і те, й інше. Думаю, ми можемо це отримати. Вихід є. Час ми виграємо лише затримавши супротивника в ущелині Кріна…

— Даруйте, що перебиваю вас, Пресвітлий, але щойно я зрозумів — існує ще один спосіб.

— Який саме?

— Перемовини, — пояснив Армахог. — Ми можемо вислати до хумінадрських воєначальників парламентарів, яким буде наказано якомога довше вести перемовини… Хоча часу, який ми виграємо таким чином, все одно буде недостатньо для мобілізації армії.

— У тім-то й річ! Звичайно, відмовлятися від цього варіанта ми не будемо. Але… Ось що я пропоную. Все одно нам доведеться зустріти хумінів у Кріні — скільки б не затримувало їх посольство. Сили, які ми можемо відрядити у вежі, здатні дати фору в часі — але після цього вони будуть потрібні нам тут. Висновок напрошується один: коли хуміни знайдуть гірські стежки та почнуть обходити ущелину з флангів, ми виведемо більшу частину воїнів з веж, залишимо там тільки мінімальний склад, щоб ввести ворога в оману щодо реальної кількості військ у Кріні. Так виграємо час та збережемо більшу частину сил.

— Наскільки я зрозумів, — похмуро мовив Армахог, — частина воїнів невідворотно загине в тих вежах. Але ніхто не захоче добровільно вмирати заради жодних ідеалів. Якщо вам здається інакше, благаю, позбудьтеся ілюзій, доки не пізно!

— Дивно чути від вас такі слова, старегху. Здається, ви перебільшуєте.

— Звичайно, перебільшую, — спокійно вимовив Армахог. — Дехто погодиться померти заради того, аби інші виграли війну. Зрештою, йдеться про їхню батьківщину. Але… Існує дрібничка, яка все псує. Ті, кого ви оберете в жертви, у душі будуть ображено запитувати: чому саме я? Зауважте: впродовж певного, як ми розраховуємо, — досить тривалого часу, — «смертники» та «несмертники» знаходитимуться поряд. Єдине почуття, що виникне у них, — ненависть одне до одного. До визначеного часу вони просто перегризуть горлянки своїм сусідам, але не випустять їх із веж.

— Слушна думка, — визнав Талігхіл. — Якщо чесно, я чекав подібних слів. Але зазделегідь не хотів говорити про іншу можливість.

— Хіба вона існує?

— Так, — Пресвітлий потер перенісся і на мить закрив очі. Він неймовірно стомився — і від церемоній, і від розмов. Від розмов — особливо. — Існує, — мовив нарешті. — Нічого не казати тим, кого ми оберемо, аби прикрити відхід основної частини військ. Себто, не казати не тільки на початку бойових дій у Кріні — це зрозуміло і новачкові: солдатові не слід повідомляти зайве. Але не говорити навіть під час відступу тих, кому судитиметься залишити ущелину живими, аби надалі воювати за Ашедгун. Вивести основні війська з веж потай від приречених.

— Жорстоко.

— Жорстокість виправдана необхідністю, — правитель сплів пальці у замок і вперся в нього підборіддям. — Мені не подобається ця ідея, але іншого виходу не бачу.

Армахог кахикнув:

— Я, зізнатися, також. Та…

— Давайте поки відкладемо суперечки, — попросив Пресвітлий. — Незабаром вечір, усі зійдуться, я розберуся з ними, потім вислухаю ваші заперечення. Іншим казати поки нічого не будемо.

Він зітхнув і знов потер перенісся.

— Йдіть, Армахоже. Йдіть.

Старегх уклонився Пресвітлому й вийшов. Двері гучно брязнули, у залі запанувала тиша. Вона нечутно підійшла до Талігхіла, присіла поруч, пригорнула та поцілувала у лоба — так цілувала мати, коли він, нагулявшись за день, починав куняти за вечерею. Правитель хотів підвестися і йти до покоїв, щоб виспатися перед вечірнього нарадою, але…

Не помітив, як заснув.

(зміщення — вогняна китиця, яка залишає на очах жовтогарячо-золотаву стрічку)

Тесса вийшла з палацової брами і зупинилася на мить, роззираючись.

Вечоріло. Сонце ще не впало блискучим мідяком за горизонт, але через високі будинки, що виросли обабіч вулиці, світло майже не проникало сюди. Було не дуже людно: квапилися додому лоточники, що трохи затрималися, та на перехресті гугнявив сліпий жебрак. У стічній канаві длубалася курка. Як вона опинилася у такому місці одна-однісінька, і чому ніхто не поспішає познайомити її зі своїм казаном?

Тесса попрямувала до «Благословення Ув-Дайгрейса». Його клієнтами зазвичай були воїни, звідси і назва. Зараз гостинний двір був заповнений Вільними Клинками, які приїхали до столиці найнятися на службу до правителя.

Войовниця підійшла до «Благословення» задвірками, зупинилася біля невисокого кам’яного паркану і постукала у хвіртку. Відчинив худорлявий підліток, він шанобливо вклонився Тессі і пропустив її усередину. Визирнувши на вулицю, огледівся і лише тоді зачинив.

На задньому дворі «Благословення» було порожньо; з вулиці, на яку виходив фасад, долинали звуки гулянки: п’яні вигуки, музика, хриплий сміх. У кількох вікнах горіло тьмяне світло, решта темніла квадратними ґудзиками.

Тесса пройшла вузьким коридорчиком і піднялася до себе у місцинку. Їй вдалося відвоювати досить непогану кімнатку на третьому поверсі — непогану, якщо враховувати, що попит на житло різко зріс.

Тут войовниця зняла лук, відстібнула піхви і втомлено впала на ліжко. Деякий час вона лежала у напівтемряві, дивлячись широко розплющеними очима в стелю. Потім знехотя підвелася, вийшла з кімнати і спустилася до зали.

Кен вже сидів там. Сог з Укріном — теж.

Розмова обіцяла бути важкенькою.

Тесса всілася на вільний табурет так, щоб за спиною була стіна, а вхід до зали — перед очима. Кен привітав її і знаком наказав служниці принести ще один кухоль. Сог та Укрін сиділи за дальнім столиком і поки що Тесси не помітили. Або робили вигляд, що не помітили.

Кен налив вина і простягнув кухоль:

— Пий.

Тесса подякувала, але ледве вмочила губи.

— Щось не хочеться.

— Ну як? — спитав Кен.

Вона подивилася на цього широкоплечого, немолодого вже чоловіка, який міг одним ударом звалити розгніваного буйвола, а тепер сидів і покірно чекав на розповідь. Зовнішність оманлива — небезпечний і буйний з першого погляду, Кен дуже рідко втрачав самовладання і взагалі відрізнявся незбагненною простодушністю. Здавалося, не місце такому у Вільних Клинках, але Кен прийшов у Братство давно, значно раніше ніж Тесса, і завжди користувався повагою у замовників. На відміну від брата, до речі…

— Підійдуть Сог з Укріном, тоді розповім, — мовила Тесса.

— Гаразд, — покірно погодився найманець. Він поклав на стіл могутні руки і почав роздивлятися шрами, ніби там ховалася відповідь на його запитання — відповідь, яку Тесса не хотіла виголошувати.

Навколо столика вирувала зала, а тут панувала обтяжлива мовчанка.

Укрін нарешті помітив войовницю. Він щось сказав Согові — той обернувся. Перехопив погляд Тесси, кивнув їй і почав пробиратися до столика. Укрін не відставав, тільки затримався, щоб розрахуватися.

— Повернулася, — похмуро констатував Сог, опускаючись на вільний табурет.

Як бачиш, — холодно відповіла войовниця. — Не радий?

Її співрозмовник