Читати книгу - "Ненависть при світлі, Роза Фаєр"

Я не одразу зрозуміла, що за мною хвіст. Але все ж важко було сплутати свої відчуття,які я вже колись переживала.

Прискорюю крок, щоб швидко опинитися в безпечному місці. Звісно,вбиральня це не зовсім такий варіант. Але там може хтось бути і туди точно хтось має хоч зрідка навідуватися.

Кроки позаду стають все чутнішими. Я ледве стримуюсь, щоб не перейти на біг. Не хочу, щоб він думав,наче я боюся зустрічі з ним.

Але я все ж воліла її уникнути. Просто не бачити і забути все. Щоб більше не сипати сіль на рану,що тільки здавалася загоєною.

Раптом мене нахабно хапають за лікоть. Я чуть не скрикую. Не від болю,а несподіванки. Хоча і знала, що саме він йде за мною. Проте,не уявляла наскільки він нахабний і жорстокий по відношенню до мене..

Я була впевнена, що ми ніколи більше не побачимося. Принаймні,сподівалася на це . Бо він зробив мені занадто боляче. Та зараз він нахабно затягнув мене в одну з кімнат.
-Що ти собі дозволяєш!-кричу на нього і намагаюся звільнити лікоть.
У нас якесь дежавю відбувається в цьому будинку.
-А що мені ще робити. Ти уникаєш мене,а я хочу тобі все пояснити,-всаджує мене в крісло.
Сам продовжує стояти і свердлити поглядом,опікаючи моє тіло.
Яке ще досі реагує на нього і нічого не забуло..

Ні. Струшую головою,бо це якась тимчасова слабкість. Всьому виною його запах. Мабуть,з якимись домішками.

Щось типу "жіночого запаморочення". Оскільки, іншого пояснення в мене не має. Як я могла тоді лише йому повірити. Тільки якщо зробила це під дією чогось.

І зараз знаючи усю правду..виплакавши стільки сліз у подушку та провівши декілька безсоних ночей мені..ще досі не байдуже.

Хіба це нормально. В здоровому глузді, звісно, що ні. От і я вам про те.

-Зробиш ще крок і я закричу,-виставляю руку вперед.

Бо здається, що Артур по-іншому сприймає мене. Він реально думає, що після всього того,що він зробив, потрібно лише з'явитися і я просто стрибну йому на шию.

Серйозно?

-Хочеш зіпсувати весілля дорогого брата?-навіть не думає зупинятися Артур.

Він що під якеюсь наркотою. Тільки що з благанням в голосі говорив, що хоче щось там пояснити. А вже декілька секунд після, нахабно мене розглядає.

-А ти що хочеш перевірити мене?-в моєму голосі ні краплі страху.

Чому я маю боятися закричати. Адже це не я псую весілля свого брата,а він. Однією лише своєю присутністю.

-Ні.. вибач. Я не хотів тебе налякати чи розізлити. Просто мені важко себе контролювати поруч з тобою,-Артур сідає на стілець,що напроти мене.

-Ти що п'яний?-роблю швидкий висновок.

Бо чим іншим можна пояснити його мінливу поведінку.

І взагалі я не маю на це часу,де пояснення чи принаймні вибачення.

Він взагалі через це мене сюди затягнув,то чому продовжує тягнути кота за хвіст. Ще раз затягнути мене у свою пастку я йому не дам.

-Трохи..все ж це весілля,-відповідає Артур з дивною усмішкою.

Тільки зараз я помітила, що він трохи змарнілий. Під очима занадто темні синці. Щетина переросла у повноцінну бороду,а волосся навіть зібране у хвіст.

Не можу сказати, що ця його брутальність якось псує зовнішній вигляд. Навіть навпаки..але про що це я.

-Рада за тебе,-зриваюся на ноги.

Навіщо мені вислуховувати цей п'яний фарс.

-Стій! Не йди,-опиняється занадто швидко біля мене Артур.

Чесно.. мені занадто некомфортно поруч з ним. Так близько..на відстані витягнутої руки.

-Відпусти мене,-видихаю ці слова.

І лякаюся того який у них відчай. Мені боляче бути поруч з ним.

Знову слухати його і бачити,відчувати..

-Вибач мене за все..я повів себе так жахливо. І в мене не має цьому пояснення, окрім одного. Я закохався в тебе першого погляду. А та наша ніч..перша ніч. Я з глузду з'їхав,коли зрозумів, що ти забула..я розумієш,був злий і придумав всю ту легенду,-Артурові слова били одне за одним.

Занадто багато інформації.. Присідаю назад на крісло. Голова йде обертом.

Закохався..?? Забула..придумав,бо розізлився.

Підіймаю голову і бачу, що він так близько. Занадто..все це занадто.

-Мене, мабуть,вже чекають,-встаю і опиняюся перед його грудьми.

Які важко підіймаються. Тільки зараз я розумію наскільки він нетверезий, оскільки запах алкоголю занадто різкий.

-Не йди,-хапає мене знову за руки.

Цього разу ніжно,але так власно.

-Відпусти,-намагаюся тримати себе в руках.

Я ще не знаю,як ставитися до нової інформації. Все занадто швидко, різко, багато.. всього занадто.

-Не можу. Пообіцяй,що більше не тікатимеш,-в голосі благання.

Я не можу повірити. Що сталося з тим хлопцем якого я бачила тоді в коридорі. Де поділася його впевненість,пиха і власність.

Невже він реально мене кохає. Невже через те, що зробив такий надломлений..

-Тобі не здається, що ти не маєш права чогось в мене вимагати,-я тримаюся твердо.

Цього разу не дозволю собі бути імпульсивною. Все ж урок я винесла.

-Знаю..але не можу без тебе. Я хочу все нормально пояснити,коли ти будеш до цього готова,-відпускає мої руки.

Чомусь в них одразу ж стає холодно..

-Добре,я згодна,-різко йду до дверей.

Я не можу і на секунду довше тут залишитися. Емоції вже давно б'ють через край..

-Я чекатиму,-чую вслід.

Здається, що знову зробила помилку. Але хто змусить мене виконати обіцянку. Точно не Артур, який зник після нашої розмови.

І більше в той вечір я його не бачила..

Не те, щоб я дуже розшукувала його серед, доволі вражаючої, кількості гостей. Просто в той вечір я багато над чим задумалася.

При тому, що часу на це було небагато. Все ж весілля було в самому розпалі. Оскільки, бенкет закінчився і розпочалися танці.

Декілька годин невтомних рухів. А потім розрізання торта і букет нареченої. Я не пішла його ловити.

Хоча зловила на собі через це багато зацікавлених поглядів. Я вирішила, що ловлять букет ті, що знають чого хочуть від свого життя і ближчого майбутнього.