Читати книгу - "Донька темряви, або Я Вам не дружина, Пане Синя Бородо, Камі Мир"

Коли здавалося, що вже час прощатися з життям, руки, що топили мене, ніби розчинилися в цій самій воді, але в ту секунду це було не так важливо. Головне – виринути і набрати в легені якнайбільше повітря, а в ідеалі взагалі побачити потенційного вбивцю та дати гідну відсіч.

Повітря почало відразу ж витісняти воду, внаслідок чого я почала страшно кашляти, але все одно намагалася розглянути того, хто зазіхнув на мене. Яке було моє здивування, коли мало того, що в кімнаті нікого не виявилося, так ще й слідів ніяких не було: ні відбитків взуття на білому килимі, ні відчинених дверей чи вікон, та навіть свічки не колихнулися (хоча вони наче перед початком акту топлення взагалі погасли)! Виникла така думка, що мені просто наснилася ця спроба утоплення: я розмірковувала у ванній і ненароком задрімала, але синці на плечах, які прикривало мокре червоне волосся, не дали обдуритися. Мене справді намагалися вбити, а все, що я знаю про цю людину, то це те, що це дуже сильна жінка.

Спину і те, що перебувало їй, обдало холодом. Чи то від страху, чи то від холодної води, а можливо, і від того, і від іншого.

Встав перед дзеркалом я звернулася до свого відображення:

– Хто ж ти, сутінки мене потягніть! І куди поділася Ізумі?!

Не бажаючи захворіти, я відірвалася від внутрішнього монологу та самоглядуння, взяла рушник, витерлася і одягнула теплу нічну сорочку. Не так тепло, як у комплекті светра та штанів, але краще, ніж нічого.

На жаль, у цьому світі немає нічого на кшталт фена, тому доведеться спати з мокрою головою.

Загорнувши волосся в тюрбан із рушника і одягнувши капці, поспішила повернутися до кімнати, поки мене ще хтось не спробував вбити.

Всю дорогу мене трусило, руки тремтіли, а бажання постійно озиратися приглушити не виходило. Це був не перший замах людиноподібної істоти, хоча й далеко не останній, але близькість чергової смерті все одно лякала. Тим більше, якщо поряд нікого немає, чому б не виявити легку слабкість? Я, врешті-решт, теж людина, нехай і з джерелом!

Кімната мала бути недалеко, але зараз здавалося, що вона за десятки миль, а дійти до неї неушкодженою нереально. Я пошкодувала, що загасила свічку і залишила її у ванній кімнаті, тому що в темряві могли ховатися всілякі тварюки, найгірші з яких – жадібні люди. Якщо з дітьми Темряви ще так-сяк можна домовитися, то зі скупими представниками homosapiens ця місія нездійсненна.

Несподівано біля вікна щось смикнулося, змушуючи відстрибнути. Зараз я абсолютно беззбройна, а на одній кмітливості довго не протягнеш.

Вітер з відкритого вікна повіяв сильніше, піднімаючи завісу до стелі. Місячне світло крізь скло залишало слід на кам'яній підлозі, трохи розслаблюючи мене.

«Там нікого немає» – з такою думкою я прибрала руки з грудей і поспішила зачинити вікно. Цієї ночі щось різко похолодало, нема чого залишати вікна відчиненими.

Зімкнувши двері, помітила, що знизу за мною хтось спостерігає. Причому уважно, невідривно, але без агресії. Ніби з цікавості. Розглянути людину (чи нелюдя) було неможливо для людського зору, але не помітити яскраво-червоні очі було нереально.

Варто було моргнути – і привид зник. Чи марення? Це міг бути вампір (судячи з червоних очей), міраж або галюцинація.

Поспішила відійти від вікна, але врізалася у щось чи когось. Невже вбивця вирішив закінчити розпочате? Гаразд, у відповідь хоча б постараюся його покалічити.

– У Вас не виходить заснути, киріє Файден? – чемно запитав Ругун, що тримав мене за плечі.

– Я кирія Байс… – рефлекторно виправила його.

– Раніше ви просили називати вас кирією Файден, – пригадав фамільяр мої слова.

Здається, я вже сама почала замовлятись. А може просто божеволію?

– Так. Я Іринія Файден.

Як би ненависні мені не були Файдени, я внесена до їх сімейного регістру і числюся як член їхнього роду. Ну і ще їх злить те, що ми ділимо одне прізвище. Це така в мене забавка – спостерігати за їх агресією на таку дрібницю.

– Там хтось був? – поглядом вказав чоловік на вікно, трохи стиснувши мої і без того страждальні плечі.

– Ай! – скрикнула раніше, ніж встигла подумати.

Хіба варто комусь із мешканців замку знати про замах? Чи не є хтось із них у змові з топителем?

Як багато запитань та як мало відповідей. Хоча Ругуну відповідь і не потрібна була, він приспустив край моєї нічної сорочки і побачив ті страшні синці.

– Киріос здійснював над Вами насильство?

– Що? Ні, звичайно ж!

– Тоді хто?

А йому яка різниця? Невже знання того, хто залишив мені ці синці, якось вплине на щось? Але варто віддати належне, з появою підлеглого Хайдену мені вже не так страшно і голова потихеньку починає працювати.

– Хтось намагався мене втопити, – зізналася, тяжко видихнувши.

– Хто?

– Вважаєш, що якби я знала, одразу не побігла б тоді до Хайдена та не розповіла б йому усе?

– Не побігли. Почали б шукати зв'язки, послідовності і хто відправив людину на вашу душу.

– А я дивлюся ти непогано мене знаєш, – так, це було глузування.

– Просто в нас з вами багато спільного, киріє.

Так, а це хіба не підкат? До речі, щось подібне до цього мені нещодавно говорив й власник замку

– Ти ж пам'ятаєш, що в мене є наречений і через вісім днів у нас із ним заручини?

Якщо він скаже, що наречений і посунутись може, я його вдарю, слово честі.

– Звичайно. Все князівство вампірів чекає на ваше весілля. До чого питання?

– Я не сприймаю тебе як чоловіка.

– Пропоную це питання обговорити згодом. На даний момент актуальним є питання особистості того, хто скоїв це з вами.

– Я не бачила обличчя, – тяжко видихнула. – Тільки відчула, що то були жіночі руки.

– Чому ви вирішили, що жіночі?

– Повір, що-що, але визначити стать людини по руках я здатна. Якщо тільки деякі чоловіки не обзавелися тонкими кистями та доглянутими нігтями. Не довгими, без манікюру, але задирок і шрамів не було.