Книги Українською Мовою » 💙 Любовне фентезі » Не можна вбити, Велена Солнцева 📚 - Українською

Читати книгу - "Не можна вбити, Велена Солнцева"

263
0
05.03.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не можна вбити" автора Велена Солнцева. Жанр книги: 💙 Любовне фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 82
Перейти на сторінку:
Частина 16

Настя

-Прокидайся, соня.

Ніжний поцілунок у кінчик носа, і не менш ніжний дотик до губ.

-Мммм, вже ранок?

Просто за відчуттями я б сказала що проспала не більше кількох годин, і до речі хотілося жерти просто по-звірячому.

-Майже, нам час.

Ледве продерла очі, поруч із ліжком навпочіпки сидів Захар, уважно і навіть з тривогою вдивляючись у мене.

-Щось не так?

-Все нормально, вставай, твої фамільяри турбуються. Вони сніданок приготували, чекаємо на тебе.

Солодко потяглася, вставати не хотілося, але заради сніданку я згодна та подібний подвиг. Не думала, що зможу взагалі заснути, не кажучи про те щоб виспатися, враховуючи близьке сусідство двох не дуже живих, але напрочуд дорогих для мене людей.

-Я напевно погана дочка та подруга. - гірко зітхнула.

Захар у цей момент тактовно відвернувся, він взагалі якось дивно поводився, ніби не він чіплявся у тісному туалеті клубу, та однієї спекотної ночі в будинку його дідуся.

-Чому ти так вирішила?

-Поруч у кімнаті мама та Катя, а я спала навіть не замислюючись про це.

Хлопець знизав плечима, з якоїсь причини затягнутими в старомодний піджак. На ліжку лежав пакунок з крафтового паперу.

-Для відьом властиво розділяти почуття, зараз ти могла їх несвідомо заблокувати, щоб було легше досягти певної мети. Якщо в цій ситуації істерити і весь час плакати, наш план полетить у тартарари, а так ти зібрана і майже готова. Відкат наздожене пізніше. - Він обернувся, і я побачила що крім піджака на ньому ще й сорочка з краваткою, все пошито з трохи грубуватої тканини. - Ти чому ще не одяглася?

А я розглядала в цей час сукню з льону, білу сорочку з мереживним жабо та шкіряний напівкорсет, поруч із ліжком стояли черевики зі шнурівкою на невеликому підборі.

- Що це?

Я навіть не підозрювала про те, що косі промені раннього сонця які заглядали у вікно, чудово просвічували мою сорочку, в якій я хизувалась із вчорашнього дня, і зараз Захар з наполегливою увагою вивчав обриси моїх грудей, а не речі які я з питливим обличчям тримала в руках.  Як виявилося йому і не треба було туди дивитися, щоб зрозуміти що я маю на увазі.

-Там куди ми вирушимо одяг іншого плану, нам бажано не виділятися.

-Все ти знаєш. - пробурмотіла собі під ніс.

Пішла до своєї валізи, так як білизни в пакунку не виявилося, а без неї все ж таки трохи некомфортно, хоча останні пару днів обходилася ж. За спиною голосно грюкнули двері, Захар пішов залишивши мене наодинці з самою собою.

З одягом я провозилася хвилин п'ятнадцять, не виходило правильно застебнути корсет, в результаті плюнула на все і пішла шукати допомоги. Знайшла його на кухні, він мирно попивав чай.

-Ти ж казав що не станеш пити нічого в будинку відьми.

-Це я сам заварив у себе вдома.

Він кивнув на невеликий термос, що стояв на кухонному столі.

-Ти уходив? -це відкриття неприємно зачепнуло, він же обіцяв бути поруч.

-Мені довелося відлучитись ненадовго, ти міцно спала і ніякої небезпеки поблизу не спостерігалося.

-Допоможи вдягнути це. - простягла корсет, намагаючись приховати образу, по суті він мені нічого не винен і тим не менше намагається допомогти, без його втручання я напевно зараз би сиділа десь у кам'яній пустелі і пускала слину на якогось там владику. - У мене не вийшло.

Він узяв із моїх рук корсет, підійшовши впритул. Обхопивши міцними руками талію, хрипко прошепотів:

-Ти розумієш, що провокуєш?

 Блимнула очима, не розуміючи про що він.

-Ти про що?

Він повернув мене спиною, і почав затягувати шнурівку.

-Я хочу тебе. - було сказано настільки звичайним тоном, ніби я хочу їсти. - Поважаючи твої почуття, я намагаюся тримати дистанцію, поки що. - легкий поцілунок-укус у відкриту ділянку шиї. - Але ти робиш усе щоб я зірвався.

Зав'язавши шнурки корсета відсунувся і знову сів пити чай, ніби це не він лише кілька секунд тому говорив подібне, а в мене не тільки горіло обличчя, а й вуха плавилися від сорому.

-Вибач. Я не знала.

Боячись відірвати погляд від землі бочком пройшла до столу.

-Сядь і гарненько поїш, наступного разу поїмо нескоро.

Вдруге запрошувати не довелося, і через чверть години я сміла все дощенту.

-Ніколи стільки не їла. - чи виправдовувалася, чи намагалася вибачитися за затримку я.

-Це нормально, ти поповнюєш втрачену енергію.

Сам Захар уже давно допив свій відвар, так і не доторкнувшись до їжі.

-Готова?

Я не була готова, і напевно ніколи не буду, але все ж таки кивнула головою.

-Чудово, йдемо.

Він пішов уперед, я пішла слідом за ним. Як виявилося тіла вже зависли перед дзеркалом і чекали на нас, Захар подбав про це заздалегідь. Дзеркало затягнула чорна плівка, якою іноді проходили брижі.

-Переносиш нас у Чарит і можеш закривати прохід. - його тон був діловий і холодний. - Господині не буде довго, тому на будинок накинеш ілюзію, щоб ніхто не зміг пролізти до будинку відьми.

Прямо із дзеркальної гладі на нас дивилося щось з одним оком і величезним ротом.

-Ви забираєте жертви, це проти договору.

-Вони мертві, значить все за договором, їх життя залишилось тут.

М'ясисті чорні губи на мить стиснулися.

-Тіло теж має залишитися тут.

Захар розглядав чомусь чорні пазурі на руках.

-Ні, такого в договорі немає, або відкриваєш прохід куди сказав, або я скористаюся амулетом, і вгадай що з тобою буде? Навіщо комусь старезна давнина?

-Відправиш на склад?

Дзеркальне око збільшилося.

-Ні, на утилізацію.

Дзеркальна гладь пішла гнівними брижами.

-Хам.

-Чарит, зараз.

Рот зачинився і поверхня злегка блиснула блакитним, після чого знову почорніла.

-Пішли. - він узяв мене за руку і потягнув до себе обіймаючи.

-А вони?

-Вони слідом за нами, щоб нікого не злякати на тому боці. Я не впевнений де ми точно вийдемо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 30 31 32 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не можна вбити, Велена Солнцева», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не можна вбити, Велена Солнцева"