Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Так що ти навіть не сумнівайся, Петре, — захопившись підрахунками, я і не помітив, як Василь заговорив про щось інше, але перепитувати не став, запам'ятав попередню раду. — Покомандуєш ще всіма нами... Якщо захочеш, звичайно, науку козацьку опанувати...

— Як кажуть у братстві: «Чому б не вчиться, лиш би нічого не робити», — ввернув я студентську приказку, але не знайшовши схвалення в погляді Полупуда, швидко додав ще одну, не менш давню, зате більш добропорядну. — Навчання світло, а невігластво — пітьма…

— Гарно сказано, — народна мудрість більше сподобалася запорожцеві, ніж бурсацька приповідка. — От просто зараз і почнемо... пітьму розганяти.

— Як зараз? — я злегка оторопів. Наука асоціювалася у мене зі спеціально обладнаною аудиторією, лабораторією. Спортзалом, врешті решт...

— А чого зволікати? — Полупуд кивнув у бік Сафар-бея з помічниками. — Поки м'ясники обробляють тушу, нам все одно зайнятися нічим. Чого ж без діла, як докір, над душею у них стояти?

Чесно кажучи, я лише тепер звернув увагу, що крім нас п'ятьох і одного порожнього воза, запряженого кіньми, навколо більше нікого немає.

— О, а куди це всі поділися?

Питання вирвався швидше, ніж я встиг прикусити язика. Справді, «ворог мій». Ситуація, як з анекдоту про Зіркого Сокола, який на другий день арешту помітив, що у в'язниці немає четвертої стіни.

— Зауважив нарешті? — глузливо хмикнув запорожець. — Не хотів відразу говорити, але тут таке було, коли я велів обозу рухатися далі. Чистий кінець світу… Баби в плач кинулися, трохи на коліна не падали: «Не залишимо Петруся одного! Що хочеш з нами, нелюд, роби, а без сокола нашого з місця не зрушимо!» Особливо дівки побивалися... Ледве угомонив. Нагайкою пригрозити довелося...

Якийсь час я здивовано кліпав очима, а коли зрозумів, що запорожець насміхається, силувано розсміявся. Уїв таки, товариш низовий...

— Ото ж бо, — підтримав мої зусилля склеїти посмішку басовитим реготом козак, водночас простягаючи флягу з водою. — Самому смішно стало?

Потім пояснив серйозно:

— До потаємного місця ще півдня шляху... верховому... А воли — добре якщо до світанку зашкандибають. З якою ж радості час марнувати? Нападу якоїсь звірини можна не побоюватися. На угіддях такого велетня… — Василь кивнув у бік туші, — навіть ведмідь не сунеться. А для вовків ще за скоро… Там, — жест у протилежному напрямку, — плавні на багато миль... Якщо броду не знати, вірна смерть. Значить, ворога звідти можна не чекати. Залишаються татари. А вони за спиною — мимо нас не проскочать. Хоча, якщо чесно, я б останню сорочку за таке везіння віддав... Так що жіночки, поки, без отамана обійдуться. Ну, і годі про це теревенити. Не заговорюй мені зуби, а берись за шаблю.

«Шабля... Оперний і він же японської матері театр! Дитина асфальтових галявин і заростей світлофорів! Я і думати про неї забув, — а Василь, між іншим, вручив мені зброю навіть раніше ніж шаровари дозволив надіти. Мовляв, нагота не сором: Господь Бог нашого прабатька Адама і дружину його Єву теж не в кармазинах виліпив, зате козак без шаблі не воїн, а одне суцільне непорозуміння. Що диякон без Псалтиря і кадила».

Волею чиновників з Міністерства освіти і науки, благородне мистецтво фехтування не входить у навчальну програму університету, так що шаблю в руках я тримав лише кілька разів. Бутафорську... Герой мій по ходу п'єси, повинен у деяких сценах з грізним риком вихоплювати зброю і махати нею над головою. На страх ляхам і іншим супостатам. Так що хоча б це я точно вмів. На репетицях режисерові подобалося. Дівчатам, що сиділи в залі, теж... О, згадав! Цю біляву бестію, що залишилася досипати у мене на квартирі, я там же і склеїв. У сенсі, на репетиції. Дівча, начебто, на «туристці» вчиться. О-хо-хо... Знала б вона, який мені тур випаде...

Натхнений спогадами, я вихопив шаблю з піхов, як мені здалося, дуже спритно. Після чого гордо глянув на вчителя, щоб почути схвалення і… не побачив його перед собою. Поки я возився з піхвами, запорожець встиг не просто зміститися вбік, а обійти по колу і встати у мене за спиною.

Довелося розвертатися. Вираз обличчя Полупуда був таким же нещасним, як у той момент, коли козак перший раз побачив, як я залазив у сідло.

— Ось що я тобі скажу, Петрусю... — пробурмотів запорожець, смикаючи себе за вус, сильніше звичайного. Як тільки не відірвав? — Це просто дивно... Якщо б сам не побачив — нізащо б не повірив...

— У що саме?

Гм, начебто хвалить... Я переможно крутнув шаблею над головою ще раз. Мовляв, знай наших. Справжній клинок, як не дивно, виявився легшим бутафорського. І лежав у долоні набагато зручніше за будь-який із фарбованих дощинок, якими ми повинні були фехтувати на сцені.

 — Що ти зумів дожити до своїх літ... — рівним тоном продовжив Полупуд. — Чи вас взагалі за монастирські стіни не випускали? Без охорони?

— Не знаю... — звично сховався я за універсальну відмовку. На жаль, схоже, не хвалить. І навіть зовсім навпаки. Просто, заходить здалеку. Як Ізя, коли хотів позичити у Мойші сотню.

— Мабуть, Господь і справді длань свою над тобою простягав... — продовжив Полупуд, не слухаючи відповіді. — А тепер, коли навіть його безмежне терпіння закінчилося, схоже, Творець вирішив перекласти цей хрест на мої плечі... — козак вдруге смикнув себе за вус, подумав і розмашисто перехрестився. — Що ж, значить, так тому і бути. Хто ми такі, щоб нарікати і волю Його не виконати? Подобається — не подобається, а доведеться стругати поліно...