Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  Коли Сонька побачила Новогрудський замок, то вирішила, нібито попала у казку. Він був повністю кам’яним, на відміну від дерев’яних замків Києва та Друцька. Височів на пагорбі і аж світився у рожевих променях сонця, що хилилося над обрієм. Прямокутні башточки різної висоти та товщини були увінчані дашками у формі пірамід, на вершині яких тріпотіли різнокольорові прапори. А на сусідньому пагорбі білів костьол, невеличкий і прямокутний, схожий на коштовну скриньку.

  Володарем замка був Вітовт. Він і побудував його поруч зі старовинним дітинцем – дерев’яним замком часів Київського князівства. Костьол у готичному стилі теж був зведений за наказом Вітовта на місці колишнього паганського капища.

  Княгиня Уляна кілька разів перехрестилася, коли їх візок проїжджав повз костьолу. І, на правах хазяйки, розповіла, як Вітовт звелів розігнати жерців, зруйнувати та спалити паганських ідолів, та знищити священних вужів. Сонька вужів не боялася. Вона звикла до їх шелесту по траві у дворі Друцького замку. Тому їй стало шкода беззахисних тваринок, коли вона уявила, як Вітовтові воїни кидали вужиків у вогонь. Але згадка про паганське капище налякала і здивувала її.

  - Тітонько, я не розумію...

  - Чого ти не розумієш, дитя моє? – запитала княгиня Уляна.

  - Адже ці землі завжди були Русь. Ще з давніх-давен. За часів князя Володимира і його предків.

  - Так, Соню.

  - Значить, вони були православними. Звідки ж тоді тут з’явилися литовські капища?

  - Так литовці й принесли. Коли князь Гедимін приєднав Київ та Русь до своїх володінь, то почалося змішування між русинами та литовцями, – пояснила княгиня. – І мова змішувалася, і звичаї, і люди між собою одружувалися. Литовці були язичниками, поклонялися вогню, деревам та священним вужам. Але багато хто з литовської знаті тоді прийняв православ’я. А хто захотів залишитися язичником, того Гедимін не примушував хреститися. Тоді була воля. Кожен вибирав собі віру по серцю. А тепер...

  - Що тепер, тітонько?

  - А тепер Ягайло змушує усіх переходити у католицтво. Таку вимогу йому поставили. Така плата за польську корону. Він навіть закон видав: коли православна жінка йде за чоловіка-католика, то повинна прийняти його віру.

  - А коли католичка йде за православного, то приймає православ’я? – запитала Сонька.

  - Де там! У цьому випадку чоловік повинен перейти у католицтво. Як зробив сам Ягайло для того, щоб одружитися з королевою Ядвігою.

  - Це несправедливо, – засумнівалася Сонька.

  - То не наша справа, – суворо відповіла тітка Уляна. – Як король наказав, так і маємо чинити. Ти повинна стати католичкою перед тим, як одружитися з королем. Ось у цьому самому костьолі. Ксьондза, отця Михала, вже попередили.  

  Сонька відвернулася і мовчки подивилася у вікно. На білий костьол, схожий на коштовну скриньку. І на казковий рожевий замок, до якого вів кривий шлях. Колеса візків та кінські копита здіймали куряву. Обабіч шляху паслися кози, валялися у калюжах свині та шипіли гуси, незадоволені тим, що їх потривожили мандрівники.

  Поїзд, що складався з трьох візків та двох десятків вершників, під’їхав до замку. На них вже чекали, тому решітка брами негайно поповзла догори, дозволяючи візкам в’їхати у двір. Тітка Уляна вилізла першою, за нею – Сонька. Із другого візка вже метушливо вибиралася мати з сестрами, Василинкою та Манькою. У третьому візку везли необхідні речі та скрині з Соньчиним посагом. Інші родичі повинні були прибути взимку, на вінчання. А зараз стояла золота осінь.

  Василинка вже встигла одружитися з Іваном Більським, і її відтепер величали княгинею. Але Більський служив при особі князя Вітовта, а тому відправив молоду жону до родичів. Взагалі, щось не ладналося між молодим подружжям. У Василинки постійно був кислий вираз обличчя. Але вона не скаржилася і нікому не розповідала про подробиці свого шлюбного життя. Тільки вродливі вуста іноді кривилися у гіркій гримасі.

  Втім, Сонька не мала часу, щоб звертати увагу на сестрині примхи. Вона хвилювалася про своє майбутнє, яке стрімко наближалося і лякало її.

  Тітка взялася опікати Соньку у всьому. Мати відійшла на другий план. Адже княгиня Уляна через свій шлюб постійно бувала у Кракові, при дворі короля Ягайла. Вона невтомно вчила Соньку придворним манерам і польським словам. А ще – розповідала про шляхетні польські роди та герби, до яких вони були приписані. Сонька зраділа, коли дізналася, що герб Гольшанських, Гіпоцентавр, належав до найславніших гербів. Коли вона стане королевою, їй не доведеться соромитися перед польською шляхтою за своє походження.

  Вони оселилися у замку. Тітка Уляна Вітовтиха була тут хазяйкою, челядь слухалася її. А Соньку з матір’ю та сестрами прийняли як почесних гостей. Особливо Соньку, про яку вже достеменно було відомо, що вона – майбутня королева.

  Її опочивальня була кам’яною. Вона здавалася ошатнішою та величнішою від дерев’яних світлиць, до яких звикла дівчина. Але холодною та менш затишною. Щоб створити затишок, на кам’яних стінах висіли гобелени. Біля вузького та високого готичного вікна були влаштовані кам’яні скамниці, для того, щоб пані та панни, що проживатимуть у замку, мали змогу гаптувати при сонячному світлі, оглядаючи краєвиди.

  Через те вікно, яке нагадувало б бійницю, якби не загострювалося зверху і не було б прикрашене різнокольоровими шибками, Сонька дивилася на костьол, який на перший погляд здався їй схожим на коштовну скриньку. Вона вже знала, що той костьол носив назву Всіх Святих. І що там їй доведеться спочатку перейти у католицтво, а згодом, у лютому наступного, 1422 року, взяти шлюб з королем Ягайлом.