Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  До приготувань приступили негайно. Тітка Уляна, яка сама стала католичкою для того, щоб одружитися з князем Вітовтом, щотижня водила її у костьол. Старенький священник прийняв дівчину лагідно і терпляче навчав її латинським молитвам. Латина погано давалася Соньці. Вона ледве вивчила «Pater Noster»,  тобто католицький «Отче Наш». Але молитва чужою мовою звучала для неї як набір незрозумілих слів. Вона не проникала глибоко у серце дівчини.

  Костьол був невеликий, але просторий та світлий. Втім, Соньці більше подобався не головний вівтар, а невеличка каплиця, що притулилася збоку. Там на стіні висіла чудотворна ікона Божої Матері, темна та сувора, зовсім як у православних церквах. Хіба що католики, за своїм звичаєм, трохи підмалювали її. Намалювали золотою фарбою промені, що йшли від обличчя Діви Марії та її новонародженого Сина. Але все одно Сонька полюбила цю ікону, яка поєднувала католицтво з православ’ям, дві гілки однієї великої християнської віри. І коли прийшов час переходити у католицтво, вона попросила, щоб обряд відбувся саме у цій капличці.

   Ксьондз, отець Михал, повний рум’яний чоловічок років сорока, запитав її:

  - Чи з вільної згоди та власного бажання ти приймаєш католицьку апостольську римську віру?

  - Так! – відповіла Сонька після хвилинного вагання.

  Тричі отець Михал питав її, і тричі вона відповідала: «Так!».

  - Яке ім’я береш собі?

  - Софія, – не вагаючись відповіла дівчина, хоча саме у цю мить вона мала право обрати будь-яке нове ім’я.

  Тітка Уляна порадила дівчині прийняти ім’я Ядвіга. Мовляв, полякам сподобається такий прояв поваги до їх покійної королеви. Але Сонька вирішила залишитися Софією. Як можна викинути зі свого серця отой величний і неповторний собор Святої Софії у Києві, де її хрестили?! Дівчина була змушена перейти у католицтво, але зректися власного імені – ніколи!

  Отець Михал трохи пожував пухлявими рожевими губами і кивнув.

  - Зоф’я, – промовив він. – Польською мовою вимовляється саме так.

  І забелькотів якусь молитву латиною. Сонька так і не спромоглася вивчити ту старовинну мову, якою тепер користувалися лише вчені та католицькі священники. Вона не зрозуміла ні слова з молитви. Але уважно слідкувала за поведінкою отця Михала і хрестилася кожного разу, як він ледве помітно кивав їй.   

  Вона увійшла у костьол православною, а вийшла католичкою. Була Сонька, а стала Зоф’я. У той день саме випав перший сніг. І Соньчина біла сукня та біле покривало, що вона вдягла для обряду, зливалися з подвір’ям, припорошеним снігом, та світло-сірим небом.

  Мати та сестри мовчали. Уляна Вітовтиха щиро раділа. А Сонька тривожилася, хоч і намагалася посміхатися. Звістки від Ягайла були нечастими. Що, як король передумає і не одружиться з нею? І тоді даремним буде її перехід у католицьку віру.         

  Вона поділилася сумнівами з тіткою Уляною. А та лише посміялася у відповідь.

  - Король приїде за тобою, не хвилюйся. А що не пише, так у нього нема вільного часу. Сама подумай, він повинен займатися державними справами.

  - Я не хвилююся.

  - Хвилюєшся, – усміхнулася тітка Уляна. – Твоє обличчя виказує усі твої страхи. Так не повинно бути.

  - То й що з того? – здивувалася Сонька. – Мене навчили бути чесною.

  - Так я не вчу, щоб ти брехала! Просто поводься так, щоб ніхто не здогадувався, що тобі лячно або боляче. Королева не може показати себе слабкою, бо інакше піддані скористаються з того. Королева взагалі має бути недоступною, холодною, величною та загадковою. Ось так.

  Княгиня Уляна задерла підборіддя, вивернула голову, трохи приплющила очі та презирливо посміхнулась.

  - А коли розсердишся на підданих, то подивись ось так. Розчави їх поглядом наче крижаною брилою, – тітчині очі зробилися величезні та холодні, неначе справді покрилися кригою. Від її погляду ставало моторошно.

  Тітчині уроки справили на Соньку величезне враження. Вона вирішила, що має навчитися дивитися як справжня королева. Тож дівчина повернулася і подивилася «королівським» крижаним поглядом на матір та сестер, що пленталися позаду.

  Василинка аж зупинилася від образи.

  - Чого вилупилася? – гукнула вона сестрі.

  Мати, яка зазвичай захищала старшу доньку, свою улюбленицю, тепер смикнула її за спідницю і прошипіла:

  - Побійся Господа Бога! Як ти розмовляєш з королевою?!

  - А чого вона вилупилася на мене, наче відьма, що хоче перетворити мене на жабу чи гадюку?

  - Ти вже й так жаба! Навіщо тебе перетворювати? – ображено вигукнула Сонька.

Мати аж руками сплеснула:

  - Сонечко! Ще й ти язика розпустила! Що сказав би король, якби зараз почув тебе?

  - Сама ти жаба! – не заспокоювалася Василинка. – Особливо, коли вдягаєш зелену сукню. І очі у тебе вирячені. А я – красуня, і король спочатку хотів одружитися зі мною.

  Княгиня Олександра знову смикнула Василинку за сукню. Цього разу сильніше.

  - Припини негайно! На нас люди дивляться!