Читати книгу - "Справа Сивого"

— Дякую, Георгію Петровичу, але...

— Слухайте мене! — рішуче перервав співрозмовника Алєксєєв. — Поїдете без розмов. От тільки подібні справи при дворі швидко не робляться. Це ще півроку як мінімум. Протримаєтеся?

— Спробую, — зітхнув Яворницький. — Мене Рєпін умовляє ескіз «Запорожців» Третьякову продати для галереї.

— Ескіз? — з-під брів предводителя дворянства вилетіла блискавка.

— Він його написав ще до знайомства з вами, — поспішно запевнив історик.

— Ну тоді продавайте...

— Дякую.

І спітнілий від хвилювання Яворницький схилив голову у поклоні.

Побачивши, що вельможна аудієнція завершена, Ліза одразу ж залишила компанію світських пліткарок, хоч розмова тільки набирала обертів. Зробивши елегантну дугу залою та зронивши кілька слів кожному гостеві, вона нібито мимоволі опинилася поблизу Яворницького і, зустрівши його погляд, запитала стиха:

— Вам не настогидли ці старі гриби з орденами і без?

— Не... не знаю, — розгубився Дмитро Іванович.

— Може, ходімо в сад, на свіже повітря? — вона дивилася просто в очі.

— Ходімо, — погодився Яворницький, де-факто позбавлений вибору.

Це ліжко, певно, давно не бачило такого кохання. Шаленство почуттів давно не рвало його простирадл, а подушки не приховували стогонів. Та й кімната явно скучила за щирими почуттями, що сповнювали повітря, за пахощами кохання, за тихим щасливим сміхом.

Він і вона не могли відірватися одне від одного, і навіть коли впали знесилені, ноги їхні залишилися сплетеними, а руки пестили шкіру партнера.

— Лізо, що ти зі мною зробила?

— Нічого нового, Дмитрику. Здається, так робили всі наші предки, інакше б не було нас.

Він звівся на лікті і вільною рукою почав перебирати її локони, що падали на груди.

— Але ж я одружений, хіба батько не попереджав?

— Мені вже розповіли про твою дружину.

Він зітхнув:

— Це правда. Ми з Варварою вже кілька років не разом. Вона каже, що не може жити у квартирі лахмітника, серед викопаного із землі старого сміття.

— А це твоя квартира?

— Я живу тут, коли буваю у Харкові. І господарі люб’язно зберігають дещо з моїх речей.

— Ти хочеш сказати, що оці книжки у шафі, оце все — твоє?

— Так.

— І саме це твоя дружина називала старим сміттям?

— Виходить, що так.

— Дивно. Дружина має перш за все поділяти захоплення чоловіка, — якось дуже серйозно зауважила дівчина.

І ця раптова серйозність, неначе сокира, зависла над ложем.

— Але що ж це виходить — одружений чоловік скористався відсутністю дружини, щоб звабити довірливу дівчину... — очі Яворницького теж стали серйозними.

Вона усміхнулася:

— Це ще хто кого звабив!

— Що ж ми тепер батькові скажемо? — він помітно спохмурнів.

— Ти шкодуєш? — насупилася вона.

— Ні, що ти! Але ж...

— Жодних але! Що зробиш — не розробиш, так мене нянька навчала. Тобто ти собі як хочеш, а я не шкодую, що спізнала тебе.

— І я, звісно, не шкодую!

— Ото і все. Розкажи мені краще, як ти живеш.

Він знизав вільним плечем:

— Ну, як живу... Як усі. Пишу наукові роботи, книжки, а влітку їжджу копати старі могили.

— Ой, як цікаво! А мене візьмеш із собою?

— Візьму! — пообіцяв він, і одразу почав думати, що скаже колегам по експедиції.

— А де ти пишеш свої роботи?

— Зазвичай у вітальні.

— Серед таких книжок, — рука її показала на книжкову шафу.

— Так, — підтвердив він і додав: — Я їх навіть іноді читаю на ніч.

— Можна я подивлюся? — вона вислизнула з ліжка і просто як була підійшла до шафи.

Взяла один з фоліантів, погортала важкі жовтуваті сторінки, поставила назад, а тоді пальчиками, немовби по струнах арфи, пробіглася корінцями.

— А це що? — показала вона на музичний інструмент, що стояв у кутку.

— Кобза, — пояснив він. — Ти що, кобзи не знаєш?

— Бачила, але не грала, — вона нахилилася до струн. — До арфи подібна... Можна спробувати?

Він був вражений її безпосередністю і не міг відірвати очей від жіночого тіла.

— Пробуй.

Вона підняла нелегкий інструмент, вмостилася на стільці та поставила кобзу на своє біле стегно. Потім торкнулася струн.

— Так, який тут лад виходить?

Вона пробіглася пальцями сюди-туди, потім підкрутила кілька колків.

— Лізо, я можу розлучитися з Варварою, якщо...

— Жодних якщо, — похитала головою дівчина. — Навіть за умови розлучення з дружиною батько ніколи не погодиться віддати мене за тебе.

— Чому?

— Знаєш, попри те, що у віршах він лишається романтиком, у своєму звичайному житті стільки разів обпікався, що не хоче дочкам такої долі. Жінка повинна мати надійного чоловіка, так він каже.

Дівчина взяла пасмо волосся і притиснула попід носом, так що утворилися довгі вуса.

— Ну що, схожа я на кобзаря?

— Не дуже, — усміхнувся він.

Вона знову взялася перебирати струни, немовби пригадуючи якусь мелодію.

— І як же тепер буде? — врешті запитав він.

— Що значить, як? Ти ж вивчаєш козаків! Коли це козак думав, як буде? Козак живе одним днем! Слухай, — дівочі пальці вправно забігали по струнах: —

Ой, була в мене коняка,

Не коняка — розбишака,

Була шабля, ще й рушниця,

Ще й дівчина-чарівниця!

— Ту коняку турки вбили,

Шаблю ляхи защербили,

А рушниця поламалась,

А дівчина відцуралась!

Старий кобзар співав, сидячи на камені, а поруч із ним вмостилися двоє друзів — Яків Новицький та Дмитро Яворницький. Приятелі не просто так грілися на сонечку — Новицький тримав у руках блокнот і ручку — головні інструменти кожного етнографа.

— А звідки ця пісня, діду? — поцікавився Яворницький.

— Як молодий був, мене старі навчили, а я молодих навчу.

Яворницький усміхнувся, схилився до друга і стиха зауважив:

— Це вірш нашого друга Якова Щоголева.

Новицький навіть бровою не повів:

— А старі де цю пісню взяли? — запитав він у кобзаря.

— Від старших, — впевнено пояснив той. — А ті від морських людей.

— Від морських людей? — перепитав Новицький і черкнув щось у записнику.

— Звісно, — кобзар дивився сліпими очами кудись у простір, немовби розмовляв