Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89"

— Не треба, мосьє Алі. То не постріл, то звук сонця.

Бачачи, що я не второпаю, він пояснив:

— Скеля тріснула. У нас той звук називають звуком сонця… — Мить він повагався, а тоді сказав: — Погана прикмета.

Я не став допитуватися, чому та прикмета погана. Натомість прочинив дверці машини і глянув на спідометр. Від свердловини ми від’їхали більше як на сотню кілометрів. Термометр вже показував плюс сорок вісім.

— Треба втікати, Омаре? — запитав я.

— І не гаючись, — відказав той.

Куди й поділася в’ялість. Ми повкидали в машину кошму, посуд, згорнули тент і запустили двигун.

Сонце тим часом почало скочуватися із зеніту, хоча лагіднішим від того не ставало. У машині було, немов у духовці. Омар відкрив люк на даху, але розпечене пввітря мало послаблювало наші муки.

Щебінь під колесами подрібнішав, а невдовзі дорогу нам почали перетинати дюни. Вони дедалі ставали вищими й крутішими. Їх уже не можна було подолати з розгону. Машина, не досягши гребеня, зари валася в пісок, і тоді ми з Омаром відкопували її і задкували вниз. Після чергового випадку мій супутник сказав:

— Не варто наражатися, мосьє Алі. Давайте краще обминати високі дюни.

Повітря почало ледь-ледь коливатись. Я звернув на це увагу Омара, але він відказав:

— Ліпше б того коливання не було, мосьє… Скільки ще лишилося кілометрів до табору?

— Не більше тридцяти, — відповів я, кинувши погляд на спідометра. — Якщо їхати по прямій.

Невдовзі рух повітря став відчутнішим. Скоро він перейшов у вітрець, а згодом розігрався справжній вітер, який злизував з розпеченої поверхні дрібні піщинки й жароту і кидав нам у лобове скло. Омар зачинив люк, а перегодя запнув обличчя кінцем чалми. Я теж вкутався по самі очі махровим рушником. Ми їхали, обливаючись потом і задихаючись від нестачі повітря. Зупинялися тільки для того, щоб наповнити водою горлача. А вітер дужчав. Раптом до рівномірного гулу двигуна домішався якийсь сторонній звук. Спершу я подумав, що скоїлося щось з машиною. Прислухався. Звук справді мав металевий відтінок. Я спинив “тойоту” і заглушив мотора. Але звук не зникав. Натомість з’явився ще один і ще… Вони були співучими, я б сказав навіть — гармонійними. Звуки линули звідусюди. Огледівся на всі боки, але ніщо не порушувало одноманітності піщаного, ландшафту. Тим часом звуки танули й знову виникали. Вони ніби народжувалися від невидимих струн-променів, по яких ударяли піщинки.

— Мосьє Алі, — почувся тривожний голос Омара, — треба тікати. Піски заспівали. Насувається хамсин.

Я вперше вловив у голосі мого супутника паніку. До речі, маври бояться цього вітру і щораз попереджають иро нього по радіо. Я ж, слухаючи співи Омара, очевидно, проґавив те попередження. “Зрештою, — намагався заспокоїти себе, — у маврів є причини боятися. За верблюда, якщо в пустелі застане, хамсин, не сховаєшся. Мн ж маємо “тойоту”, відер шість води, запас харчу. Бензину теж вистачить. А до оази, яка прихистила табір бедуїнів, лишилося якихось двадцять кілометрів.

— Отже, погнали, Омаре, — мовив я нарочито бадьоро.

— Погнали, погнали, мосьє Алі… — заквапив мавр.

Вітер переростав у бурю. Посилилися й співи піску.

Але тепер уже не вчувалося гармонії, швидше вони нагадували пошматовану мелодію, яку вітром розносило по пустелі. І тут пісок з гребеня бархана, до якого ми наближалися, раптом здійнявся й завис у повітрі. Те ж саме сталося й з іншими барханами.

— Почалося, — озвався Омар.

Він склав руки долонями на рівні грудей і почав бурмотіти якусь молитву, пересипаючи її іменами всіх своїх тринадцятьох дітей.

Тим часом піщані хмари, що якусь хвилину коливалися над барханами, раптом розлетілися. Пустеля перетворилася на справжній піскопад, крізь який ледь-ледь угадувалоея сонце. Імла заслала обрій. Водночас стало нестерпно. задушливо, не вистачало повітря. Машину, здавалося, обсипало жаром. Я заглушив двигун. Термометр у салоні показував шістдесят вище нуля. Нестерпно кортіло відчинити двері, але по той бік нуртувало пекло.

— Омаре, — перервав я знетямлену молитву мого товариша, простягаючи йому баньку, — випийте й заспокойтесь. Під час хвилювання організм потребує більшої кількості кисню й води. Мусимо ощадити. А молитви читайте подумки. Аллах вас почує.

Омар зробив лише два ковтки і з завидною силою волі відсторонив посудину від уже потрісканих губ.

— Ну, це ви вже занадто… — сказав я. — Маємо ще чверть діжки. Пийте на здоров’я.

— Хамсин дме дві-три доби, — відказав мавр і знову, на цей раз безгучно, заворушив вустами.

“Хамсин… хамсин…” — туманно зринало в моїй пам’яті. І раптом перед очима виник великий рудий кінь, який мчить стрімким чвалом. Вершник на ньому здається непропорційно малим, як хлопчак. Рудого намагаються настигнути помітно менші — вороні, чорні, білі коні. А натовп скандує: “Хамсин! Хамсин! Хамсин!”

“Що означає слово “хамсин”?” — питаю в сусіди по столику. Замість відповіді чоловік бере з тареля апельсин і, обібравши його, дає мені. Це знак особливої поваги. Я з вдячністю приймаю соковитий плід, але чекаю на роз’яснення. Араб, мабуть, вибачивши мені мою європейську неделікатність, мовив французькою: “Хамсин — по-арабському “п’ятдесят”. У нас так називають вітер, який з’являється в найближчі п’ятдесят діб після весняного рівнодення. Лихо тому, кого він застане в пустелі. Це — “вогненний вітер”. Тим часом рудий велетень прийшов першим до фінішу. На іподромі в Нуакшоті творилося щось неймовірне…

Неймовірне діялося і в пустелі. Співи пісків перейшли в завивання. Все потонуло в мороці піщаного хаосу. Вперше в житті я відчув недобре з серцем: воно билося все частіше й частіше. Крізь шпарини в салон почав пробиватися їдкий пил, який, не дивлячись на своєрідний фільтр з махрового рушника, проникав у ніс, очі, хрумтів на зубах, забивав пори на шкірі. Дихати ставало дедалі важче й боляче. Омар уже не ворушив губами, а, відкинувши голову на сидіння, напівпритомний, втягував у себе крізь запону з чалми розпечене повітря…

Раптом щось перевернулося в мені, У грудях зродилося й почало зріти зерно непокори. Скоро воно проросло сильним почуттям волі. Таким сильним, що я відчув себе знову господарем свого тіла. Кожна його клітина тепер підкорялася моїй волі. І в мені немов запрацювало запасне серце. Я взяв глека й підніс до вуст Омара. Під запиналом вони виявилися сухими й порепаннми до крові. Борлак його судомно застрибав. Вода повернула йому свідомість. Він озвався:

— Це я у всьому винен. Я! Не попередив про хамсин.