Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тістечка з ягодами 📚 - Українською

Читати книгу - "Тістечка з ягодами"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тістечка з ягодами" автора Ізабелла Сова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Гумор. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 57
Перейти на сторінку:
мова, певно, не про нього.

— Ти ніколи не чула про дослідження «Вплив олівця на рівень задоволення»? Я знаю від подруги, теж психолога.

— Напевно, я прогуляла якусь пару. Але охоче дізнаюсь, як саме олівець допомагає ощасливлювати людей.

Магічна роль олівця

Коли до психологів зголосилися люди, готові підтримати американську науку й заробити свої двадцять баксів, ті піддали їх такому експерименту. Спершу розділили на дві групи. Відтак показали всім ту саму дурнувату комедію й попросили її оцінити. Цікаві задали б питання: а чим розрізнялись обидві групи? Відповідь звучить так: способом тримання олівця під час перегляду. Перша група мусила тримати його в зубах. Друга — самими губами, без допомоги зубів. Як виявилося, ця маленька різниця значно впливала на оцінку фільму. Ті, кого змусили до тимчасової усмішки (олівець у зубах), визнали фільм за кумедніший, ніж ті, кого олівець змусив скорчити мавпячий писок. Звідси висновок: якщо ти частіше всміхатимешся, то станеш щасливою людиною. Отак просто.

— І саме на такі експерименти американські науковці одержують нечувані гранти. А я не можу вижебрати в універі тисячу злотих на пристойне анкетування.

П’яте

— Слухай, Ягодо, я більше не винесу цього щебетання.

Альдона ввірвалася до телезали в середині сеансу з Маріушем від лимонів.

— То, може, я сьогодні піду раніше? — виструнчився Маріуш.

— Альдона зачекає, — з натиском сказала я. — А ми спробуємо закінчити розмову.

— Але я вже забув, що хотів сказати, — зізнався він. — Я і справді волію перенести це на інший час.

Не буду змушувати чолов’ягу сидіти до кінця сеансу, якщо за кілометр видко, що він труситься зі страху. Він пообіцяв зателефонувати, стукнув підборами і втік. Я запросила Альдону у фотель.

— Я більше цього не винесу, — повторила вона. — Ти мусиш сказати Войтекові все, що про це думаєш.

— Тобто що?

— Що він не повинен занедбувати дружину й дітей. Що треба скосити траву й закінчити викладати плитку в горішній лазничці. Що він повинен до мене повернутись і край!

— Що ще?

— Наразі тільки це. Зараз я його покличу, і ви щиро собі порозмовляєте.

Щиро й від чистого серця, з урахуванням усіх побажань Альдони.

— А він тут? — здивувалась я.

— Чекає на вулиці. Трохи напуджений. Ну ти ж розумієш, який це сором для здорового чоловіка ходити до психолога. Я ледве його намовила. Але трохи порипіла, і він здався.

— То запроси його сюди.

Десять хвилин опісля я сиділа навпроти худорлявого чоловіка з пожовклою втомленою шкірою.

— Здається, ви любите спілкуватися в чаті, — почала я.

— Через «аську», — спростував він. — Але люблю. Навіть дуже.

Хіба не ліпше розмовляти з людьми безпосередньо, а не за допомогою машин? Я хотіла задати йому таке питання, але яке я маю право вирішувати, котра з двох розмов краща, вартісніша чи щиріша?

— А що вам дають ті розмови?

— Не знаю. Може, трохи спокою й порозуміння. Може, саме вони дозволяють мені вижити в усьому цьому.

— Тобто в подружньому житті?

— В усьому, — зітхнув він. — Власне, я повинен бути щасливим. Маю двійко дітей, сильну хазяйновиту дружину, посадив три ялинки за будинком, завершуємо будуватись. І все це до сороківки. А все ж таки… — Він замовк, а я не озивалася, дозволяючи йому сконцентрувати думки. — Розумієте, під час чергувань у комісаріаті я прочитав «Алхіміка». І там написано, що людина мусить слухатися свого серця, бо тільки воно скаже їй правду. Скаже, де шукати свій скарб.

— Сенс життя?

— Власне. Але що робити людині, котра вже встигла пустити коріння, перш ніж дізналася, що її скарб заховано десь-інде? Адже я не покину родину. Я не можу!

— Пане Войтек, не знаю, чи це вам допоможе, але людям часто здається, що вони не там, де хотіли б бути. І що вони повинні шукати скарб за сімома горами. Або за сусідською хвірткою.

— Або в Інтернеті, — додав він і мляво всміхнувся.

— Є навіть така теорія щастя, яка стверджує, що після тридцяти ми маємо бажання робити те, що не вдалося спробувати раніш. І ми набуваємо досвіду, пробуємо. Працеголіки кидають свою фірму, вирушають у самотню подорож на яхті довкола світу. Зразкові домогосподарки обертаються на барних метеликів, а рокери, котрі досі безтурботно сіяли свої гени по цілому світі, на якнайтурботливіших батьків.

— І вони щасливі?

— Деколи. Але частіше доходять висновку, що повнота досвіду не означає повноти щастя.

Шосте

— Важкий випадок, еге ж? — кинула Юлька, краючи овочі для салату.

— Можна назвати це синдромом нездійснених мрій. Поширена проблема в наш час. Чоловік Альдони не є кимось винятковим.

— Цікаво, — втрутився Болек. — Несповнені мрії в добу, коли майже все можна купити в найближчому гіпермаркеті. Або на ринку.

— А з іншого боку, не всі мрії варто реалізовувати, бо вони втрачають цінність і чар. Я, наприклад, хотіла їздити верхи.

— І що? — пожвавився Мацек.

— Усе закінчилося після відвідин спеціалізованої крамниці.

Спеціалізована крамниця

Попід стіною рівненькі ряди сідел. На поличках штиблети, каски й шоломи. Праворуч скребниці, попони й вуздечки. А за лядою власниця, вусата шатенка зі статурою ротмістра й лицем чистокровного англійського коня.

— Слухаю! — запропонувала вона свої послуги, стаючи струнко.

— Я хотіла б купити якісь запобіжники для литок із…

— Чапси, — виправила вона мене. — Розмір ноги?

— Двадцять третій.

Вона нахмурила брови. Очевидно, я дала неправильну відповідь.

— Інакше кажучи, тридцять сьомий, — виправилась я дещо тремтячим голосом.

— Я мала на увазі об’єм литки.

— Литки… Ну, приблизно тридцять два сантиметри… чи, може, тридцять три, — гадала я, дивлячись на свої ноги.

— Мені так не здається. Я сказала б, тридцять п’ять. — Замашистим рухом вона вхопила з полиці сірі чапси. — Ці будуть впору. Прошу поміряти.

Я виконала наказ. Тремтячими пальцями застебнула липучки.

— Трохи завеликі, але на джинси будуть о’кей.

— Ви їздите в джинсах? Ха-ха-ха, — заіржала вона. — Добре! Певно, ще й у тих шкарбанах, — тицьнула вона пальцем у мої «адідаси».

— Наразі так… — пробелькотіла я. — Бо, властиво, цей… я мала тільки одне заняття і поступово обзаводжуся відповідним реманентом.

— Тобто?

— Ну… е-е-е-е… В мене вже є лопатка і скребниця, — похвалилась я.

— А шолом?

— На це перше заняття я одягла зимову шапочку.

— Бажаю вам відваги.

— Це була товста шапка. Штибу вушанки, — почала пояснювати я.

— Ну що ж, якщо людина не дбає про власні мізки, їй і справді нема про що турбуватися, — підсумувала пані ротмістр, енергійно потираючи вуса. — То що з тими чапсами? Вам їх запакувати?

— І це була твоя помилка, — сказав Болек. — Якщо ти хочеш чогось навчитися,

1 ... 30 31 32 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тістечка з ягодами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тістечка з ягодами"